– Чого тобі? – гавкнуло з динаміка у домофоні.
– Привіт, це Юн.
– Хто?
– Юн. З Армії спасіння.
Він чекав.
– Чого тобі? – прохрипів голос.
– Я приніс їжі. Мабуть, вам знадобиться…
– Цигарки є?
Юн ковтнув слину, затупцював у снігу.
– Ні, цього разу грошей стало лише на продукти.
– Трясця.
Знову тиша.
– Агов? – позвав Юн.
– Що? Я розмірковую.
– Коли хочеш, можу зайти пізніше.
Задзижчав замок, Юн поспіхом штовхнув двері.
Не під’їзд, а смітник: покинуті газети, порожні пляшки, жовті калюжі сечі. Добре, що через морозну погоду Юн не мусить вдихати цей нудотний сморід, що стояв у будівлі за теплої погоди.
Він силкувався йти тихо, але все одно кроки були гучними. Жінка, що чекала на нього в одвірку, дивилася на пакунки. «Щоб на мене не дивитися», – міркував Юн. Обличчя у неї набрякле, заплиле, хоч воно й не дивина по стількох роках пияцтва, огрядна, з-під халата видніється засмальцьована майка. З квартири відгонило смородом.
Він став на майданчику, поставив пакунки долі.
– Чи твій чоловік теж удома?
– Так, він удома, – мовила вона з м’якою французькою вимовою.
Гарна. Високі вилиці, великі мигдалеподібні очі. Вузькі бліді губи. Й одягнена незле, принаймні як він спромігся зауважити крізь непричинені двері. Він машинально поправив червону хустинку на шиї.
Важкі дубові двері, міцний латунний замок. Ще у під’їзді на вулиці Карно, чекаючи, поки консьєржка відчинить вхідні двері, він зауважив, що все в будівлі мало новий та дорогий вигляд – і одвірок, і домофон, і циліндрові замки. А те, що на ясно-жовтому фасаді та білих жалюзі – наліт сажі, лише підкреслювало поважний вік цього поважного паризького кварталу. У під’їзді висіли оригінальні живописні полотна.
– Чого вам треба? – Погляд та інтонація зовсім безсторонні, хоча, мабуть, за ними криється легка недовіра через його жахливо-кострубату французьку.
– Я маю повідомлення, пані.
Вона завагалася, але, зрештою, вчинила так, як він сподівався.
– Гаразд, зачекайте тут, я покличу його.
Вона зачинила двері, добре змащений замок плавко зайшов у гніздо. Він тупцював. Так, французьку таки треба підучити. Щовечора мати змушувала його студіювати англійську, але французьку так і не довела до ладу. Він дивився на двері. Французький одвірок. Французький візит. Гарно.
Він згадав Джорджі. Білозубий, усміхнений Джорджі був на рік старшим, отже, зараз має двадцять чотири. Чи він так само привабливий? Білявий, маленький, гарний, як дівчинка? Він був закоханий у Джорджі, без забобонів, беззастережно, як тільки діти здатні закохуватись.
За дверима почулися кроки. Чоловічі. Зараз двері розчиняться. Синій прочерк між роботою та свободою, звідси до мила та сечі. Незабаром сніжитиме. Він приготувався.
У дверях вигулькнула чоловіча фізіономія.
– Чого тобі, в греця, треба?
Юн, піднявши пакунки, зобразив на обличчі посмішку.
– Свіжий хліб. Добре пахне, хіба ні?
Фредріксен, поклавши свою величезну засмаглу руку жінці на плече, засунув її знову до помешкання.
– Мені пахне лиш одним: кров’ю християнина… – Він викарбував ці слова чітко, тверезим голосом, але водянисті очі на бородатому обличчі виказували інше. Намагалися зосередити погляд на пакунках. Чолов’яга з виду кремезний, дужий, але ніби усохлий зсередини. Увесь кістяк, навіть череп, усох, через що шкіра стала завелика розмірів на три, звисаючи важкими складками, а надто на злобливій фізії. Брудним пальцем Фредріксен торкнувся свіжих подряпин на переніссі.
– Проповідувати прийшов? – спитав він.
– Ні, я лише прагнув…
– Облиш, солдате. Ви ж прагнете отримати дещо на заміну, от як душу мою, наприклад.
Юн знизав плечима.
– Душі – не моя парафія, Фредріксене, моє діло – продукти…
– Ну ж бо, попроповідуй трішки!
– Я ж казав…
– Проповідуй!
Юн стояв, не зводячи погляду з Фредріксена.
– Розтули пельку й проповідуй! – гаркнув чоловік. – Проповідуй, щоб ми їли з чистою совістю, бісів християнин. Ну ж бо, не тягни кота за хвоста! Яке сьогодні послання Господнє?
Юн розтулив рота й знову стулив. Ковтнув слину. Спробував ще раз, цього разу вдало: