— Я пожартував, Рікарде, — усміхнувся Давид Екхоф.
Мартіна знала, що жартував батько геть незлобливо. Лише часом був неспроможний зрозуміти, що командує людьми.
— Звісно, — Рікард удавано посміхнувся. Нахилився до вікна. — Привіт, Мартіно!
— Привіт, Рікарде, — привіталася вона, удаючи, ніби розглядає шкалу акумулятора.
— Гадаю, ти спроможний мені прислужитися, — мовив командувач. — Останнім часом дороги дуже скуті кригою, а на моєму авто, попри те, що стоїть зимова ґума, вона непошипована. Я б самотужки змінив, але мені потрібно у «Сторожову Вежу»...
— Знаю, — швидко промовив Рікард. — Вечерятимете з міністром соціального захисту. Сподіваємося, що збереться чимало журналістів. Я розмовляв з шефом прес-служби.
Давид Екхоф стримано посміхнувся:
— Втішно, що ти у курсі справ. Але річ у тім, що моє авто стоїть тут, у гаражі, й добре було б поставити пошиповану ґуму ще до того, як я повернуся. Збагнув?
— Де вона? У багажнику?
— Так. Але лише якщо не маєш нагальніших справ. Я саме телефонував Юнові, він казав, що має таку змогу...
— Ні, ні, — захитав головою Рікард. — Я все зроблю. Не сумнівайтеся... теє, Давиде.
— Певний?
Рікард розгублено глянув на командувача.
— Тобто?
— Справді не маєш нагальніших справ?
— Справді. Я радо. Полюбляю порпатися у машинах та...
— Змінювати ґуму?
У відповідь на широку усмішку командувача Рікард лише мовчки кивнув.
Скло піднялося, автівка рушила, й Мартіна сказала батькові, що, як на неї, недобре так використовувати службове завзяття Рікарда.
— Ти, певно, маєш на увазі покірність, — одказав батько. — Не хвилюйся, любонько, це всього лише перевірка.
— Перевірка? Самовідданості? Чи страху перед авторитетом?
— Останнє. — Командувач пирхнув. — Я балакав з Теа, Рікардовою сестрою, й вона мимохідь збовкнула, що Рікардові до завтра дуже кортить закінчити з бюджетом. Якщо так, він мав би залишити ґуму на Юна.
— То й що? Рікард просто слухняний.
— Так, слухняний і тямущий. Працелюбний та серйозний. Я лише переконуюсь, чи вдосталь у ньому непохитності та мужності, потрібних на важливій керівній посаді.
— Всі кажуть, що посаду отримає Юн.
Давид Екхоф ледве помітно посміхнувся, дивлячись на власні руки.
— Он як. До речі, я ціную, що ти заступаєшся за Рікарда.
Мартіна дивилася на дорогу, але відчувала на собі батьків погляд, коли він вів далі:
— Ти ж знаєш, що наші родини пов’язані багаторічною дружбою. Вони добрі люди. З глибоким корінням в Армії.
Мартіна голосно зітхнула, придушуючи роздратування.
Для такого завдання потрібна лише одна куля.
Попри те, він зарядив обойму повністю. По-перше, коли обойма повна, зброю чудово збалансовано. А по-друге, осічка найменш імовірна. Шість куль в обоймі, одна в набійнику.
Він надягнув наплічну кобуру, шкіра була м’яка, пахла сіллю, гірким потом та зброярським мастилом. Пістолет лежав так, як годиться. Ставши перед дзеркалом, він одягнув піджак. Не помітно. Пістолети з великим калібром прицільніші, але ж він не снайпер. Штормівка. На неї — пальто. Шапку він поклав у кишеню, перевіривши, чи не забув покласти у внутрішню кишеню червону шийну хустку.
Глянув на годинник.
— Непохитність, — мовив Гуннар Хаген. — І мужність. — Ось дві найголовніші якості моїх інспекторів.
Харрі змовчав. Гадав, що це не питання. Обійшов поглядом кабінет, у якому часто сидів, достоту як-от зараз. Окрім фрази про те, що комісар розповідає інспекторові, як усе є насправді, все тут тепер інакше. Зникли купи паперів Мьоллера, альбоми з Каченятком Дональдом та К°, встромлені на полицю поміж кодексів та поліцейських інструкцій, велика родинна світлина й ще більше фото золотавого ретривера, котрого колись подарували дітям і про якого вони давно забули, бо дев’ять років тому він помер, але Б’ярне Мьоллер досі за ним тужив.
Чистий стіл з монітором та клавіатурою, маленька срібна підставка з уламком білої кісточки й лікті Гуннара Хагена, на які він саме спирався, спрямувавши на Харрі погляд з-під стріхоподібних брів.
— Утім, є ще й третя якість, як на мене, ще важливіша, Холе. Вгадайте, яка.
— Не знаю, — байдуже одказав Харрі.
— Дисципліна. Дис-цип-лі-на.
Комісар викарбував це слово по складах, й Харрі мало не чекав почути лекцію про походження слова. Але Хаген підвівся й поважно, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом, наче мітячи територію. Харрі це видалось кумедним.
— Я кажу про це у кожнім підрозділі, віч-на-віч, щоб усі усвідомили, чого я від них сподіваюся.
— У відділі.
— Перепрошую?
— Нас тут ніколи не називали підрозділом. Хоч колись посада називалася «начальник поліцейського підрозділу». Але це просто так, щоб ви знали.
— Дякую, інспекторе. Я врахую. То на чому я спинивсь?
— На дис-цип-лі-ні.
Хаген прошив Харрі поглядом. Той і бровою не повів, тож Хаген знову закрокував кімнатою.
— Останні десять років я читав лекції у Вищому військовому училищі. Зокрема, я фахівець з Бірманської операції. Гадаю, Харрі, ви здивувалися, як це стосується моєї теперішньої посади у поліції.
— Саме так. — Харрі почухав ногу. — Ви, ніби розгорнуту книгу, мене читаєте, босе.
Хаген пройшовся пальцем по підвіконню і невдоволено зморщився.
— У тисяча дев’ятсот сорок другому році безмаль сто тисяч японських солдатів завоювали Бірму. А Бірма за площею переважає Японію удвічі й на той час була окупована британцями, які набагато переважали японців за кількістю та технікою. — Хаген звів угору замазаний палець. — Але в одному японці переважали супротивника й завдяки цьому подолали англійців та індійських найманців. У дисципліні. Японці йшли на Рангун сорок п’ять хвилин, маршируючи, а п’ятнадцять хвилин — на сон. Лягали просто на дорозі, не знімаючи мішків, повернувшись ногами у бік, куди марширували. Щоб, коли прокинуться, не опинитися у канаві й не посунути в іншому напрямку. Напрям надзвичайно важливий, Холе. Розумієте?
Харрі збагнув:
— Гадаю, урешті вони дійшли до Рангуна, босе.
— Саме так. Усі. Тому що діяли, як наказано. Мені саме повідомили, що ви брали ключі від квартири Тома Волера. Так, Холе?
— Зазирнув на хвильку, бос. Виключно з терапевтичних міркувань.
— Сподіваюсь. Справу закрито. Порпатися у квартирі Волера — марнування часу, а поза тим, це суперечить наказові, котрий ви раніше отримали від начальника поліції, а тепер ще й від мене. Гадаю, мені не треба розповідати вам про наслідки непідкорення наказу, зазначу, що японські офіцери розстрілювали солдатів, які пили воду в неналежний час. Не через садизм, а через те, що дисципліна — це оперативне видалення ракової пухлини. Зрозуміло, Холе?
— Зрозуміло... тобто цілком зрозуміло, босе.
— Наразі у мене все, Холе. — Хаген сів у крісло, добувши з шухляди якийсь документ, почав уважно читати, ніби Харрі вже покинув кабінет, й, підвівши голову, здивовано зауважив, що чоловік досі стоїть перед ним. — Ще є питання, Холе?
— Гм, я лише гадав, хіба японці війну не програли?
Після того як Харрі пішов, Гуннар Хаген ще довго сидів, уп’явшись порожнім поглядом у свої папери.
Ресторан був наполовину заповнений. Так само, як і напередодні. У дверях його зустрів привабливий блакитноокий молодик-офіціант з білявими кучерями. Він був такий подібний на Джорджі, що чоловік на мить завмер, не зводячи з нього очей. Збагнув, що видав себе, коли на губах офіціанта засяяла широка посмішка. Вішаючи пальто та штормівку на гачок у гардеробній, він відчував на собі погляд офіціанта.