Ростислав Самбук
«Спекотний липень»
I
Сьогодні субота, але Марина встала о шостій ранку. Я вдаю, що сплю, проте одним оком непомітно спостерігаю, як вона бігає з кухні в кімнату, ще не одягнута, і мені приємно дивитися на неї отаку: нерозчесану, з ненафарбованими губами й оголеними руками. Думаю, для чого їй фарбувати губи і вії, без цього краще, однак Марина дуже серйозно ставиться до своєї зовнішності і щоранку не менше як півгодини просиджує перед дзеркалом. Зрештою, може, це й правильно, та, на моє глибоке переконання, косметикою мусять займатися жінки не дуже вродливі, бо все в світі вимагає поліпшення, а Марина й так гарна: не раз бачив, як на неї озираються чоловіки, і це мені категорично не подобається.
Але сьогодні Марина, певно, відмовилася від туші й помади, бо рішуче стягнула з мене ковдру й наказала:
— Вставай, лінивцю, бо все проспиш!
Я схопився за подушку, наче вона могла врятувати мене, припав до неї обличчям. І справді не хотілося підводитись, та Марина була невмолимою.
— Виїжджаємо через чверть години! — мовила категорично й відібрала подушку. — П'ять хвилин на вмивання й десять на сніданок. Ясно?
Я розумів Маринину наполегливість: зараз пів на сьому, й до сьомої вона хоче витягнути мене з квартири, далі від телефону з його настирливими дзвінками, які не віщують нічого приємного ні мені, ні тим паче моїй дружині, котра вряди-годи зібралася провести зі мною вихідний день на дніпровському пляжі.
Чесно кажучи, я не так уже й переконаний, що Марині хочеться купатися, вона, здається, також з радістю порозкошувала б зайву годину в теплому ліжку, проте знала, що будь-якої хвилини міг дзенькнути телефон, і черговий по управлінню чи навіть сам полковник Каштанов повідомлять, що за мною вже виїхала машина й слід негайно прибути на місце пригоди. А пригод у нашому двохмільйонному місті, на жаль, ще вистачає, і працівники карного розшуку без діла не сидять.
Та спробуй знайти мене на пляжі, ще й в безхмарний день, ще й в суботу!
Отож, розрахунок у Марини абсолютно точний, і, зрештою, я не можу з нею не погодитися: навіть міліцейські капітани мають право на відпочинок, тим більше, в літню спеку. І тому я швидко зіскакую з ліжка, підхоплюю Марину на руки, присідаю кілька разів, демонструючи в такий спосіб свою чоловічу силу.
Дружина махає ногами, протестує, однак моя пустотливість імпонує їй, бо треться вушком об мою неголену щоку. Нарешті в мене не вистачає дихання, обережно ставлю Марину на ноги і, намагаючись не виказати своєї втоми, прямую до ванної.
Ми швидко з'їдаємо яєчню, Марина кидає в господарську сумку пляжні речі, ще звечора приготовлені бутерброди, я дістаю з холодильника пляшки з мінеральною водою і пивом, з сумом думаючи, що, коли мені закортить випити пива, воно вже досить-таки нагріється. Не витримую і відкорковую одну пляшку: пиво приємно гірчить, і я швидко випиваю цілу склянку. Марина дивиться на мене докірливо, проте я стоїчно допиваю і другу склянку.
Голосно клацає замок, я викликаю ліфт, але Марина біжить сходами, незважаючи на те, що мешкаємо ми на горішньому дев'ятому поверсі. Я наздоганяю її, відбираю сумку. Вискакуємо надвір, і тільки тут Марина спокійно зітхає. Вона бере мене під руку, зазирає у вічі, посміхається приязливо, та слова її не зовсім ніжні.
— Алкаш нещасний, — дорікає.
Я роблю удавану спробу виправдатися, посилаючись на те, що пиво віднесено до безалкогольних напоїв, але тут же розумію усю недоречність своїх розбазікувань, бо Марина перебиває мене досить неввічливо:
— Жаднюка! Не міг поділитися!
Одразу усвідомлюю свою помилку, пропоную тут же на вулиці розкрити ще одну пляшку.
Марина не заперечує, і ми йдемо до переправи через Русанівську протоку, по черзі ковтаючи крижане пиво просто з горлечка і не звертаємо уваги на осудливі погляди перехожих.
Зрештою, невже це такий великий злочин випити пива там, де тобі хочеться? Адже ніхто не знає і навіть уявити собі не може, що цей довготелесий телепень — інспектор міського карного розшуку.
Побачив би це зараз Каштанов!
Хоча, певно, полковник зрозумів би мене. А от у його вступника майора Худякова погляди на життя дещо інші. Ми навіть дивуємось, чому майор так довго засидівся в карному розшуку. Йому б десь командувати батальйоном — ото був би порядок: всі ходили б стройовим кроком, вітали начальство за статутом, точно й беззастережно виконували накази та всі розпорядження. Щоправда, я догадуюсь, чому Каштанов тримає майора. Того хлібом не годуй, а дозволь складати й вимагати від усіх письмові звіти. Каштанова нудить від паперової веремії, а Худяков почувається в ній, як риба у воді. Ну, а те, що майор намагається іноді втрутитися в оперативну роботу, — не страшно: все одно ніхто, крім початкуючих лейтенантів, його серйозно не сприймає, та й навіть тим вистачає двох-трьох місяців, щоб розібратися в ситуації й чітко визначити місце Худякова в нашому неофіційному табелі про ранги.