— Коли Бабаєвський одержував гроші, багато було в касі людей?
— Ні, порожньо.
— О котрій годині з'явився?
— Через півгодини після відкриття, коли розійшлися перші відвідувачі. Знаєте, завжди перед відкриттям збираються люди, і поки їх відпустиш…
— Так, — погоджуюсь, — а як він поводився? Тривожився, нервував?
— Здається, ні. Привітався, ввічливо так, і одразу: «Певно, вже надійшли мої гроші?..»
— Отже, в касі було порожньо?
— Ну, кілька чоловік…
— Він був один? — От що найбільше цікавить мене.
— Один.
— Точно пам'ятаєте?
— Я подумала: такі гроші, невже не боїться? Ще зайшов за ним якийсь чоловік, дивиться, наче пограбувати хоче.
— Чому так вирішили?
Людмила Федорівна замислилася. Відповіла, нарешті глянувши мені у вічі:
— А я, знаєте, завжди на відвідувачів звертаю увагу. Робота із нас така, з грішми…
— Тривожна робота, — згодився я. — І що робив той чоловік?
— Розглядав лотерейні таблиці.
— До Бабаєвського не підходив?
— Ні.
— І вийшов разом з ним?
— Трохи раніше. Бабаєвський гроші до портфеля клав, коли той вийшов.
— І він бачив, що Бабаєвський одержав великі гроші?
— От воно що! — В очах Людмили Федорівни спалахнув тривожний вогник. — І той тип пограбував нашого клієнта? А я думаю: для чого міліція?
Мені не схотілося її розчаровувати. Але ж і стверджувати здогад не міг. Попросив:
— Опишіть зовнішність того чоловіка.
Людмила Федорівна потерла тильним боком долоні щоку.
— Ну, високий… і кремезний. Обличчя в нього ще таке… — Зітхнула. — Не пам'ятаю…
— А чому ви подумали, що може пограбувати?
— Ну, знаєте, є такі типи… Дивився спідлоба, і взагалі риси обличчя неприємні. А в нього ще чубчик наперед зачесаний. Ага, темний чубчик, і вигляд якийсь неохайний. Неголений і сорочка пом'ята.
— Риси обличчя… — попросив я. — Спробуйте описати.
— Чоло низьке й чубчик над очима… — повторила й замислилася. — Ні, не можу…
Я зрозумів: більше мені з Людмили Федорівни нічого не витягнути. Зрештою, той тип міг бути випадковим відвідувачем. Тільки встиг я так подумати, як контролерка, пожвавішавши, мовила:
— Зовсім забула… Вибачте, та зовсім забула… Він же просто дивився на таблицю, ну, розумієте, коли перевіряють виграші, лотерейки в руках тримають, а в нього не було.
Оце вже щось… Я сказав Людмилі Федорівні, що вона спостережлива й розумниця, і поспішив до управління.
Каштанов слухав мене мовчки, з живою цікавістю в очах, іноді погладжував борідку, що було ознакою гарного настрою. І все ж трохи розхолодив мене:
— Кажеш, двоє? І контролерка спостережлива… Жінки знаєш які? Надумати могла…
Я не погодився з полковником, однак промовчав. Каштанов збагнув це, бо мовив:
— А втім, тобі, Хаблак, видніше. Можуть бути і двоє, і троє. — Дістав із шафи карту, розклав на столі. — Вісімсот кілометрів, кажеш?
— Приблизно.
— Ясно, що приблизно. Виходить, десь у Запорізькій області. Чи Херсонській.
— Оформляти відрядження?
— А ти догадливий.
— Ви ж недогадливих не тримаєте.
— Вилітай сьогодні ж.
III
У кабінеті начальника Запорізької ДАІ сиділи автоінспектори, які чергували дванадцятого червня на Сімферопольській трасі. Розповівши, що саме привело мене до Запоріжжя, я попросив пригадати, чи не трапилося під час чергування таке, що могло б навести нас на слід лисого злодія, який заволодів машиною Бабаєвського.
Мені вже було відомо, що цього дня на трасі сталися дві аварії: «Жигулі», об'їжджаючи вантажну машину, врізалися в «Москвича», котрий вискочив назустріч з-за горбка, і ГАЗ-51 пом'яв «Запорожця». Випадків крадіжок автомобілів не було зареєстровано.
Інспектори сиділи мовчки, наче води в роти набрали. Нарешті один почав:
–- Білих «Волг» знаєте скільки! Одних московських…
Другий додав:
— Уявіть, яка в нас траса! Тисячі машин, і влітку більшість приватних.
Інші мовчали, і я вже був готовий визнати безцільність нашої наради, коли підвівся високий хлопець з погонами старшого лейтенанта і сказав нерішуче:
— Я, звичайно, нічого не тверджу, та ось яка справа… Там один «волгар» швидкість перевищив. Ну, зупинив я його, компостер у талоні заробив, і треба карати. Проситься він, ну, всі просяться, але ж гнав кілометрів сто двадцять. Хочу вже бити дірку, а він каже: «Щойно вашого товариша підвозив, хоч на це зважте». Я й думаю: ось як хоче викрутитися, бреше… На лінії з того боку нікого нема, точно знаю, жодного автоінспектора. Так і кажу, а він своє твердить: «Щойно підвозив вашого брата». Я йому дірку в талоні, звичайно, пробив, щоб правила не порушував, а тепер думаю: якщо не брехав? Хто ж там міг бути?