Начальник обласної автоінспекції запитав суворо:
— Чому не доповіли?
— Не надав значення.
— Номер машини порушника записаний? — запитав я. — Звідки «Волга»?
— Наша, запорізька. В реєстрі порушень усе є: і номер, і прізвище того лихача. Оформив як слід.
— Товариші, — звернувся до підлеглих начальник ДАІ, — ніхто з вас того дня не просився у «Волгу»? — обвів автоінспекторів поглядом. — Хоча, даремно запитую. — Пояснив мені: — Всі наші товариші на автомобілях і мотоциклах. Правда, щось могло й трапитись… Отже, ніхто не просив власника «Волги» підвезти його? Ніхто.
Я замислився: у цій історії щось є.
Попросив розшукати того порушника. Якщо, звичайно, він у Запоріжжі. Міг податися в Сімферополь, Ялту, на Азовське море, куди завгодно, і сиди, чекай його…
Тепер усе залежало від чіткості роботи автоінспекції. Виявилося, що діловодство тут на висоті: вже через півгодини переді мною лежала довідка. Власник «Волги» ЗПЖ 35–8 °Cавелій Іванович Куделя, інженер титано-магнієвого комбінату і його адреса.
А ще через десять хвилин нас повідомили, що Савелій Іванович Куделя зараз на роботі, й назвали номер його телефону.
Я набрав цей номер.
— Куделя слухає, — почув у трубці.
Ми швидко домовилися зустрітися через півгодини. Савелій Іванович затурбувався, правда, чого це автоінспекція зацікавилася його особою. Довелося заспокоювати: мовляв, потребуємо допомоги, і ніяких санкцій проти нього застосовувати не збираємося.
Удень в індустріальних районах Запоріжжя інтенсивний автомобільний рух: якби не їхали машиною ДАІ, невідомо, скільки б добиралися до титано-магнієвого комбінату. Й так припізнилися на кілька хвилин.
Куделя чекав на прохідній, і ми усамітнилися тут же, на лавиці в сквері біля входу до підприємства. Савелій Іванович — чоловік років під сорок, з великими залисинами, засмаглим обличчям і допитливими очима. Він сів упівоберта до мене й запитав:
— Чим можу прислужитися?
Все ж, не дивлячись на мої попередні запевнення, Куделя трохи хвилювався, і я поспішив заспокоїти його:
— Я з карного розшуку, і ми сподіваємося на вашу допомогу.
Інженер розвів руками.
— Будь ласка, проте…
— Дванадцятого червня за Мелітополем, — перебив його я, — вас зупинив автоінспектор обласної ДАІ. Так?
Куделя трохи знітився.
— Пробив мені дірку в талоні.
— За перевищення швидкості?
— На жаль.
— Куди ви їхали?
— У Крим.
— Надовго?
— Днів на десять.
— Розповідали автоінспекторові, що перед тим підвозили якогось працівника міліції?
— Звичайно. І не якогось працівника, а такого ж автоінспектора.
— Чому так вважаєте?
— Він зупинив мене за Мелітополем і представився: сержант, вже не пам'ятаю, як його… Крім того, все як належить: паличка, погони…
— Їхали один?
— Так.
— І автоінспектор був один?
— Чого один — двоє. Ще якийсь у цивільному, дружинник. Перевірили в мене документи, кажуть, що їдуть на порушення. Попросили підвезти. А я що: заперечувати важко, та й для чого заперечувати?
— Документи показували?
Куделя знизав плечима.
— Автоінспектор у формі й паличка! Для чого ж документи?
— Пам'ятаєте цього автоінспектора?
— А він що, проштрафився?
— Все можливе, Савелію Івановичу.
— Так, — погодився, — даремно не розпитуватимете. Але ж він у мене нічого не вимагав, чого наговорювати на чоловіка? Тільки підвезти. І мужик непоганий, компанійський. Трохи побазікали…
— Про що?
— А ні про що. Куди їду, про море, відпустку…
— Опишіть його.
— Чоловік як чоловік: лисий, він фуражку зняв, спекотно, знаєте, я й подумав, що обігнав мене лисиною.
Лисий?
Це вже було цікаво.
— Високий і лисий, ніс довгий і зморшки… Обличчя зморшкувате.
Усе сходилося, проте я вирішив поки що не ставити навідних запитань. Мене цікавив другий, у цивільному.
— А дружинник? Як виглядав?
— А біс його зна… — махнув рукою. — Сидів позаду, і я не дуже придивлявся. Хоча… Ні, — зітхнув, — не пам'ятаю. Ось тільки в кепочці був, це точно, в кепочці, іще чубчик з-під неї.
— Чубчик? — перепитую навмисно байдуже: — Який чубчик?
— Звичайний, з-під козирка на чоло.
— Не пам’ятаєте, в автоінспектора ніс з горбинкою?
— Точно, — стверджує Куделя. — Та покажіть його фотографію, я впізнаю.