Коли б ми мали її, шановний Савелію Івановичу! Я делікатно обходжу це питання, веду далі:
— А вуха?
— Капловухий. Рожеві вуха й хрящуваті.
Все сходиться, і я вже майже переконаний, що в машину до Савелія Івановича сіли обидва бандити, які двадцятого червня були в Дарницькій ощадкасі.
Отже, їх двоє.
— Можете вказати місце, де вас зупинили? — запитую.
Савелій Іванович замислюється лише на кілька секунд.
— Можу. Там підйом, і вони стояли вгорі. Автоінспектори взагалі люблять такі місця. Їх не видно, а шосе проглядається на кілька кілометрів.
— Далі? Сіли вони у вашу машину… Що далі?
Куделя дивиться на мене, як на дивака.
— Як що? Поїхали…
— Це ясно. Що вони вам сказали?
— Порушення… Ідуть на порушення. Розслідувати аварію.
— А вас не здивувало: автоінспектор і без транспорту!
Куделя невизначено знизав плечима.
— Пригадайте, будь ласка, — попросив я, — про що розпитував вас автоінспектор.
— Я ж казав: куди їду, для чого…
— На скільки, — уточнюю.
— Так.
— І про сім'ю… Чому одинаком їдете?..
— Звідки знаєте?
— Догадуюсь. І ви розповіли, що їдете днів на десять покупатися в морі, що жінка з якихось причин не змогла скласти вам компанію?
В очах Куделі мигтять цікаві вогники.
— Ви кажете так, наче сиділи поруч у машині. Він ще допитувався, чи не приїде дружина до мене і чи не збираюся я дзвонити їй.
— І що ж ви одповіли?
— За десять днів не встигне скучити.
— А він?
— Що дружин не слід балувати.
— А потім попросив повернути з шосе?
Мені вже ясно, що Куделю врятував тільки випадок. Але який?
— Так, на розвилці. Біля річки лісок і дорога польова. Вони хотіли, щоб за три кілометри їх підкинув.
— А ви не погодились?
— Взагалі, мусив це зробити, але якраз машина туди повертала, я й зупинив її. Для чого мені час витрачати: порожній «газик» ішов.
— І як вони реагували на це?
— Аніяк. Пересіли до «газика» й поїхали.
— Ви — своїм шляхом?
— Авжеж. І тут мене знову зупиняють, кілометрів через десять-п'ятнадцять. Ще подивувався: для чого стільки автоінспекторів?
Я подумав і запитав:
— А де сидів другий, в цивільному?
— Як де? На задньому сидінні.
— За вами чи праворуч?
— За мною. Однак яке це має значення?
Що я міг відповісти інженеру Куделі? Що він був на порозі смерті, що «дружинник», котрий сидів позаду, вже приготувався оглушити його?
Але де вони взяли міліцейську форму?
Я знав, що все одно зараз не відповім на це запитання, зрештою, не тільки на це.
— Особливі прикмети? — попросив з надією.
Інженер тільки похитав головою, і вигляд у нього був такий, наче пробачався за недостатню спостережливість. Не знав, як уже допоміг мені.
Ми поїхали на місце пригоди.
IV
У кабінеті Каштанова сидів повновидий, рожевощокий чоловік у рогових окулярах. Я знав його: слідчий прокуратури Іван Якович Дробаха, і його присутність у кабінеті полковника означала, що тепер мені доведеться працювати під прокурорським наглядом. Зрештою, так воно й мусило статися: розслідуванням убивств займається безпосередньо прокуратура, а в тому, що невідомі злочинці вбили Євгена Максимовича Бабаєвського, тепер не було сумніву: труп інженера ми знайшли в лісочку неподалік від дороги, на яку спрямували бандити Куделю.
Події в Запоріжжі розгорталися швидко.
Куделя вказав нам перехрестя, до якого довіз дванадцятого червня удаваних автоінспектора й дружинника.
Праворуч від траси до птахофабрики тягнувся путівець, його проклали вздовж лісосмуги, а метрів за триста від шосе починався невеличкий гайок. Дерева росли обабіч шляху. Місце було досить пустельне, машини ходили рідко, лише до птахофабрики.
Ми з Куделею повернулися до Запоріжжя, і ввечері начальник обласного карного розшуку провів якісь складні переговори, в результаті яких наступного ранку до лісочка прибули два взводи солдатів, озброєних міношукачами, щупами та лопатами. Працювати їм довго не довелося: години через дві труп Бабаєвського було знайдено. Бандити поспішали й ледь прикидали його землею.
Дробаха дивився на мене, приязно посміхаючись. А Каштанов перебував чомусь у поганому настрої: постукував кульковою ручкою по столу й лише кивнув у відповідь на моє привітання.
Я сів біля слідчого. Проти роботи з ним важко було заперечувати: людина, безумовно, розумна й досвідчена, правда, казали, що надмірно розважлива, навіть тугодум, але я сподівався, що ми знайдемо спільну мову.