Але ж, осмикнув сам себе, потрусилися трохи — тепер усе минулося, і ловити їх вам, капітане Хаблак, ще біс його зна скільки.
Принаймні треба розіслати по областях орієнтировку. Може, за щось і вдасться зачепитися.
Крім того, я був певен, що цей лисий бандит (а судячи з усього він був ватажком, другий, з чубчиком, простий виконавець) не зупиниться на одному злочині. В ньому відчувався розмах, він міг передбачити багато ходів уперед — такий навряд чи обмежиться грішми за «Волгу». Це також давало якісь шанси, проте сподіватися на них не мав права: моє завдання якомога швидше затримати бандитів, щоб упередити їхні наступні злочини.
У магазині на Хрещатику продавалися два японських магнітофони. Один був зданий на комісію одинадцятого червня, другий через три дні громадянином Васильківським. Записавши його адресу й з'ясувавши, що після дванадцятого червня тут не продано жодного японського магнітофона, я поїхав до другого комісійного магазину на бульварі Лесі Українки.
На бульварі продавалися три «японці» фірми «Sony». Однак усі вони були здані на комісію до дванадцятого червня.
Я поговорив із симпатичним хлопцем-продавцем і дізнався, що японські магнітофони можна відремонтувати тільки в двох майстернях. Одна з них знаходилася неподалік — вирішив податися туди, перш ніж продовжувати свій не дуже-то й перспективний марафон по комісійних магазинах міста. І, виявилося, вчинив правильно, бо вже через чверть години точно знав, що лисий бандит побував у майстерні. Мені повідомили навіть прізвище можливого покупця магнітофона.
А відбулося це так.
Приймальник майстерні у відповідь на моє запитання, чи можна відремонтувати японський магнітофон, лише тяжко зітхнув і відповів коротко:
— Дивлячись що…
— Негаразд із звуком.
Приймальник обмацав мене уважним поглядом.
— Принесіть, — сказав неохоче. — Тільки попереджаю: запчастин нема.
Я показав йому посвідчення, і приймальник одразу став значно люб'язніший. Відчинив двері й пропустив до кімнати, заставленої радіоприймачами, радіолами, програвачами й магнітофонами. Присунув мені стільця, а сам примостився поруч на ящику. Дивився очікувально.
— Пригадайте, чи приносили вам після дванадцятого червня магнітофон фірми «Sony»? — попросив я.
— Приносили, — одповів не роздумуючи.
— Хто й коли?
— Шістнадцятого. Чекайте, шістнадцятого чи сімнадцятого, не пам'ятаю. Я ще зв'язав його з Федором. — Зиркнув на годинник. — Скоро прийде Федір, він вам точно скаже.
— Пам'ятаєте того клієнта?
— Тут, знаєте, скільки проходить…
— Може, хоч трохи?
— Ні, не пригадую.
— Зачіска? Чорнявий, блондин, рудий?
— Здається, лисий. Проте твердити не можу. Он Федір іде, погомоніть із ним.
Федір, чоловік років тридцяти, чорнявий, довгоносий, з пронизливими очима, прийняв мене недовірливо. Втупився важким поглядом, і я подумав, що від його очей навряд щось сховається.
Це мене влаштовувало: в нашій професії краще мати справу з людьми хоч і недовірливими, але спостережливими, ніж з простодушними базікалами, які наговорять вам усе, що завгодно, аби догодити.
— Товариш з міліції, — представив мене приймальник, — цікавиться «японцем», якого ти ремонтував. Днів десять тому — звук плавав, пам'ятаєш?
— Зробив усе, що міг, і мусить працювати, — одповів Федір категорично.
— Так, мені казали, що ви гарний майстер. — Я зробив спробу добитися його прихильності. — Та, власне, мене цікавить не магнітофон, а його власник.
— Клієнт як клієнт.
— Пам'ятаєте його? Опишіть.
Федір замислився на кілька секунд.
— Лисий, горбоносий і вухами ворушить, — одповів. — Зморшкуватий. Я ще подумав: зморшки не по роках.
Усе сходилося: я йшов слідами лисого бандита, проте він випереджав мене приблизно на два тижні, а в наш вік прогресу, коли з Києва до Хабаровська можна дістатися менше ніж за добу, цей факт з рахівниці не скинеш.
І все ж я знав, що лисий не міг не наслідити. Десь обов'язково схибить, і це вже моя справа — знайти похибку.
— Швидко відремонтували магнітофон? — запитав Федора.
— Що там робити… Того ж дня. Клієнт дуже просився: І так, казав, загуляв у Києві, треба додому.
— Звідки ж він?
— А мені не все одно…
— Шкода, дуже шкода.
Федір зиркнув на мене уважно.
— Що він учинив? — блиснув очима. — Бачу, вам дуже хочеться взяти його за комір.
Перед цими хлопцями не було рації критися, і я пояснив:
— Бандит… Бандит і вбивця.
— Ого! — вигукнув Федір. — А я б ніколи не подумав. Такий собі заклопотаний життям чолов'яга. Гроші, каже, протринькав, і хоче магнітофон продати. Ще мені пропонував. На сотню менше комісійної ціни.