— Чого ж не купили?
— Я що, гроші сам роблю? Знаєте, скільки «японець» тягне?
— Знаю, але ж на сотню дешевше.
— Ми майстри, — раптом аж скипів Федір, — а не спекулянти! Чекайте, він же, по-моєму, з Кішчиним Хвостом зв'язався. А Кішчин Хвіст свого не втратить.
— Що за Хвіст?
— Є в нас такий… Колись у майстерні працював, весною звільнився. Бора Кішчин Хвіст.
Приймальник пояснив:
— Його так назвали, бо аж муркоче, коли запах грошей почує. Муркоче й наче хвостом крутить…
— Прізвище? — попросив я. — І де він зараз працює?
— Аніде, — похмуро відповів Федір. — Паразит він, там десятку схопить, тут четвертак… Зв'язки в нього по магазинах…
Цей Бора Кішчин Хвіст, звичайно, не міг випустити «японця», котрого віддавали на сотню менше, і мені захотілося негайно розшукати його.
— Рибчинський, — пояснив приймальник, — Борис Леонідович Рибчинський — ось вам і Бора Кішчин Хвіст. А живе на Московській, он з того завулка перший дім ліворуч. Однак зараз навряд чи застанете: Бору ноги годують, йому вилежуватися не можна.
Всупереч цьому неоптимістичному прогнозові я застав громадянина Рибчинського вдома. Мабуть, лише тому, що вчора Бора Кішчин Хвіст добряче хильнув і ще й досі не оклигав: від нього за кілька метрів тхнуло перегаром, і червоні очі дивилися каламутно.
Моя поява явно збентежила й налякала Рибчинського: близько посаджені очі забігали, заховалися під бровами. Бора підтягнув піжамні штани й запитав улесливо:
— І чого це до мене? То ж Вольдемар учора тарілки бив… У мене є свідки…
— Два тижні тому ви, громадянине Рибчинський, придбали магнітофон марки «Sony». — Я вирішив не церемонитися з цим типом і взяв одразу бика за роги. — Так?
— Хіба це заборонено?
— Магнітофон крадений.
— Хіба я знав? Така солідна людина!
— Скільки заплатили?
Кішчин Хвіст одразу змикитив, що до чого, й назвав ціну комісійного магазину.
— Для чого ж вам було купувати ремонтований апарат, коли за такі ж гроші могли придбати новий?
— Ремонтований? — схопився за голову Бора Кішчин Хвіст. — Обдурили!
— Вас, Рибчинський, не так-то й просто обдурити! — Я не дав йому розіграти цю сцену. — Де магнітофон? Чи вже продали?
Кішчин Хвіст, здається, уперше в житті зрадів, що не встиг зробити бізнес. Це надало йому сміливості.
— Ми нічого не продаємо! — почав з викликом. — Ми купуємо для себе, і в спекуляції мене не звинуватите!
Цей тип нахабнів на очах, і я розізлився.
— От що, Рибчинський, — мовив жорстко, — з весни ви не працюєте, і я зроблю все, щоб відповідні органи придивилися до вашого дармоїдського життя.
— Я ж влаштовуюсь…
— Допомогти?
— Обійдусь.
— Знаєте, скільки дають за спекуляцію?
— Це ще треба довести.
— Доведемо, — пообіцяв я. — Все доведемо, а тепер покажіть мені магнітофон.
Бора ще раз підтягнув штани, напіввідчинив двері шафи, намагаючись не показати мені її вміст. І все ж я помітив, що полиці заставлені різним радіомотлохом.
Кішчин Хвіст спритно витягнув портативний магнітофон у шкіряному футлярі. Натиснув на клавіші, і в кімнаті залунала музика. Співала Піаф, і я зрозумів, бобіна ще попереднього хазяїна: навряд чи ця мелодія відповідала Бориним смакам.
Я взяв магнітофон.
— Ви, Рибчинський, придбали його два тижні тому в лисого чоловіка, з яким познайомилися в радіомайстерні? — запитав.
— Маєте абсолютно точну інформацію.
— Так от, зараз ви розкажете все про того типа. Розумієте, все.
Видно, до Кішчиного Хвоста почало доходити: справи мого поки що не такі вже й кепські, й цього настирливого міліціонера насамперед цікавить не покупець, а продавець.
— Сідайте, — почав запобігати переді мною, — сідайте, прошу вас, я відразу запідозрив того типа, однак маг такий гарний і…
— На сотню дешевший, ніж у магазині?
Бора замахав руками.
— І зовсім не на сотню. Тридцять — сорок карбованців навару, але ж я чоловік бідний, для мене й карбованець — велика сума.
— Припустимо, — погодився я. — Припустимо, що я вам повірив. І все ж носити з собою такі гроші, щоб одразу викласти на бочку!..
— Чого одразу? Мусив напозичати…
— Знов-таки припустимо. Отже, ви поїхали по гроші. І де потім зустрілися?
— В «Евриці». Знаєте, є на Печерську таке кафе. Той лисий прохиндей каже: «Через дві години там, більше не чекаю». За дві години я грошей і напозичав.