Спекотний липень

Ми допиваємо пиво вже на борту річкового трамвая. Він ще довго стоїть, чекаючи поодиноких ранкових пасажирів. Це починає набридати: взагалі найбільше в житті мене дратує безцільне чекання.

Та капітан річкового трамвая не знає, що на борту його судна сидить сам інспектор карного розшуку. Йому все одно, Інспектор ти чи сам генерал, йому треба виконувати план з найменшими витратами — то для чого ганяти напівпорожнє судно?..

Нарешті рушаємо.

Я дивлюсь, як Марина підставляє обличчя свіжому річковому вітерцеві, як куйовдить він її довге біляве волосся, і тільки тепер усвідомлюю, що в нас попереду два довгих дні, сьогодні пляжитимемось аж до вечора, потім підемо на останній сеанс до кінотеатру «Краків», а завтра…

До речі, що завтра?

Я торкаюсь пасма Марининого волосся, пещу його, вона притискається до мене щокою, і я шепочу їй на вухо:

— А завтра?..

Марина завжди розуміє мене з півслова, принаймні у більшості випадків, тому й відповідає не вагаючись:

— По гриби.

По гриби — це подарунок мені.

Я — грибівник, і всі в управлінні знають, що в міліції я фактично не за основним покликанням — мені бути б лісничим, днювати й ночувати у поліській безмежній діброві. Та і я впевнений, що ніхто з міліцейських капітанів і навіть майорів не розуміється так на груздях і підберезниках, не кажучи вже про опеньки, маслюки й рижики. Особливо рижики. Нема на світі кращих грибів. І смажені, і солені, й мариновані.

Однак про рижики думатимете завтра, шановний капітане, бо трамвай уже вирулює до причалу й різко сигналить, попереджуючи якогось рибалку на човні, — бовдур, а не рибалка, хіба незрозуміло, що річковий трамвай розжене навіть звиклу до всього верховодку.

Ми з Мариною вискакуємо на берег першими, скидаємо туфлі й, вгрузаючи по кісточки в непрогрітий ще з ночі пісок, бредемо через острів до основного дніпрового русла. Там вода холодніша й течія швидша, народу, певно, буде море, проте ми з Мариною, якщо захочемо, можемо усамітнитися навіть у людському вирі.

Справді, десь між дев'ятою й десятою годинами пляж заповнюється, і до води доводиться пробиратися ледь не переступаючи через людські тіла. І все ж нам добре: ми ранні пташки й лежимо біля самої води, я — горілиць, підклавши під голову руки, а Марина закопалася в пісок — уткнулася підборіддям у підставлені долоні й читає мені Уолта Уїтмена:

Свежий, простой и прекрасный,
освободившийся из плена зимы,
Как будто никогда не бывало на свете ни моды,
ни политиканства, ни денежных дел,
Из пригретого солнцем закоулка в траве,
невинный, тихий, золотой, как заря,
Первый одуванчик весны кажет свой доверчивый лик.

У поезії я розуміюся менше, ніж на грибах, але чомусь не. соромлюся признатися в цьому — і все ж Уїтмен справляє на мене враження, мені не вдається висловити його словами, а може, просто не хочу і кажу, дивлячись на сонце:

— Гарно…

Від сонця в мене починають сльозитися очі, я заплющую їх, хочу сказати щось розумніше, та слів, котрі передавали б справжню суть моїх почуттів, так і не знаходжу і повторюю:

— Гарно…

— Так, гарно, — погоджується Марина.

Я зазираю їй у вічі й починаю розуміти Уїтмена ще більше. Відбираю у Марини книжку, гортаю і мало не одразу натрапляю на такі рядки:

Когда я читаю о горделивой славе,
о победах могущественных генералов — я не завидую генералам,
Не завидую президенту, не завидую богачам во дворцах,
Но когда говорят мне о братстве возлюбленных –
как они жили,
Как, презирая опасность и людскую вражду,
вместе были всю жизнь до конца,
Вместе в юности, в зрелом и старческом возрасте,
неизменно друг к другу привязаны, верны друг другу, –
Тогда опускаю я голову и отхожу поспешно –
зависть съедает меня.

Дивовижну силу все-таки має справжня поезія. Я зачитався Уїтменом і забув навіть про Марину, не кажучи вже про людське пляжне море.

Потім ми з Мариною довго купаємось.

Вода в Дніпрі тепер навіть на течії трохи зеленкувата — пливуть з Київського моря синьо-зелені водорості, але у цей день ніякі в світі водорості не змогли б зіпсувати нам настрій. Не зіпсувало його і зовсім уже тепле пиво, й підсохлі бутерброди на обід, і невеличкий післяобідній дощик. Усе було гарно, ми навіть детально обговорили план завтрашньої грибної поїздки: автобусом до Козина й далі праворуч лісом до Безрадичів — знайомі місця, де можна взяти по три-чотири десятки боровиків. Потім перед вечором ще раз скупалися в Русанівській протоці й пішли в кіно.