— І коли Галин брат з товаришем приїхали до вас? — запитав я.
— Здається, п'ятнадцятого. Так, п'ятнадцятого червня.
Я швидко прикинув: саме п'ятнадцятого червня бандити продали машину через комісійний магазин і дізналися, що одержать гроші днів через п'ять-шість. Отже, перед цим спали в автомобілі десь у навколишніх лісах. Листа взяли на всяк випадок, боялися ночувати на вокзалах і в готелях, нарешті він і згодився.
— Як назвалися ваші гості?
— Брат Галини — Олег Володимирович Черниш. А товариш його. — Василь. Якось незручно було запитувати прізвище.
— І вони, виходить, не показали своїх документів?
Жінка почервоніла.
— Ну що ви! Галя — моя подруга, й вимагати. документи в її брата! Невже я вчинила неправильно?
— Так, неправильно. Але про це потім. Коли поїхали ваші гості?
— Вранці двадцять першого. Заздалегідь купили квитки на поїзд. Влітку, знаєте, важко…
— Де познайомились з Галиною Коцко?
— Минулого року в Ялті. Мені дали путівку до будинку відпочинку, Галі теж, і мешкали ми в одній кімнаті. Симпатична жінка, трохи старша за мене.
— Що робить у Кривому Розі?
— У нас професії споріднені. Вона — бухгалтером на руднику, а я теж у бухгалтерії.
— На якому руднику працює Коцко?
— Галя казала, та не пам'ятаю.
— Листуєтесь з нею?
— Трохи. Вона до себе запрошує. Ну, ще поздоровлення із святами…
— Заміжня?
Надія Федорівна посміхнулась якось сумно.
— У нас із нею долі однакові.
— Розлучена?
— Так.
Власне, я дізнався і так уже надто багато, але все ж запитав:
— І як поводилися ваші постояльці?
Надія Федорівна знизала плечима.
— Олег Володимирович такий потішний, жартував усе… А Василь — мовчун.
— У нього чубчик наперед зачесаний?
— Наперед, а що?
— Та нічого страшного.
— Однак міліція цікавиться ними! Мене вони не кривдили.
Сумніватися в щирості того, що казала Андрієвська, мене не було підстав, проте й відкритися не мав права. Сказав напівправду:
— Ми затримали спекулянта, він купив у Галиного брата магнітофон — ось і розслідуємо справу.
— А я гадала: щось серйозне… — зітхнула з полегшенням.
— І все ж дуже прошу вас нікому не казати про нашу розмову.
— Розумію.
— З вашого дозволу я візьму цього листа, — показав на конверт. — Може згодитися.
— Беріть. Слава богу, дрібниця якась — магнітофон, а то вже гадала…
Я підвівся. Тепер мав якомога скоріше зустрітися з Дробахою.
Треба ж таке: іноді тижнями шукаєш якусь ниточку, і вона все не дається до рук, а тут за день, навіть не за день, за півдня, дізнатися стільки!
Прямий вихід на бандитів, навіть адресу в Кривому Розі знаємо. Ну, може, Черниш там і не мешкає, однак у мене не було сумніву, що через Галину Коцко ми відразу вийдемо на лисого бандита і його помічника.
Як його? Василь? Вася чубатий вилежувався отут, у цій кімнаті, під неземної краси ромашками…
А другий — жартівник! Нічого собі — жарт: вбили людину, продали машину, кількох людей обвели навколо пальця…
Я розлютився, як диявол на упертого спасенника, але нічим не виказав свого стану. Все одно найближчими днями відіграємося.
Розпрощався з Надією Федорівною й поїхав до прокуратури.
Дробаха, слухаючи мене, дмухав на кінчики пальців і аж крутився на стільці.
— Ну й молодець! — казав. — Ну й щасливчик! Пестунчик долі ви, Хаблак, не інакше. Щасливчик у погонах, їй-бо, з вами не занудьгуєш.
Я подумав, що воно, звичайно, краще сидіти в кабінеті й потім не шкодувати епітетів, ніж крутитися по радіомайстернях, проте одразу притамував цю думку, як недостойну: робимо одну справу, й невідомо ще, як воно все обернеться.
Так, зрештою, і сталося: нам з Дробахою довелося ще добряче попрацювати, поки поставили останню крапку в цій справі, але тоді я був сповнений оптимізму, до речі, так само, як і слідчий. А він, ще раз подмухавши на пальці іі потерши долоні, запропонував:
— Ввечері на поїзд, завтра вранці в Кривому Розі, згодні?
Я покрутив головою: цілу ніч витрачати на поїзд, коли ввечері ми з Мариною можемо піти в кіно.
— Літак! — заперечив. — Я вже довідався, завтра о восьмій п'ятнадцять рейс, і через годину будемо на місці.
Мабуть, Дробаха не був у захопленні від моєї пропозиції, воно й справді — у вагоні спокійніше: пий чай, дивись у вікно, висипляйся під стукіт коліс, та сьогодні я був на коні, і йому довелося змиритися.