— Еге ж, — кивнув Дробаха, — з-під дверей тягнуло, тому Коцко і врятувалася.
Я пройшов на кухню, попросив Доценка:
— Дайте-но мені протокол огляду квартири. — Уважно вивчив його і зауважив: —Тут констатується, що в плиті не були закриті два крани: правого крайнього пальника, на якому стояв повний чайник, і духовки. Ви дійшли висновку, що нещасний випадок стався після того, як кипляча вода залила пальник і погасила вогонь. Як же бути з духовкою?
Старший лейтенант знітився.
— Так були ж п'яні, — одповів не дуже впевнено. — Обоє п'яні, бачите, мало не три пляшки спорожнили, могли випадково й другий кран відкрити.
— Киньте, — обірвав його Дробаха не дуже-то й ввічливо, — не виправдовуйтесь. Огляд квартири проведено поверхово, ви були в полоні своєї версії і все підганяли під нещасний випадок. А тут — злочин.
— Бачите, на столі дві чарки й дві тарілки, — зробив ще одну спробу виправдатися Доценко. — Їх було тільки двоє, Ведмідь і Коцко.
Я підійшов до сушилки посуди, витягнув не дуже чисту тарілку.
— Дайте на аналіз, — сказав Доценкові, — і переконаєтесь, що залишки їжі на ній ідентичні тій, що на столі. Ось вам і третій.
Старший лейтенант тільки стенув плечима, а Кольцов, поплескавши його по плечі, сказав:
— Мусиш визнати помилку, Костю, нікуди не дінешся.
— Справу ще не закрито, — огризнувся той, — я збирався сьогодні допитати Коцко, і все одно істина б восторжествувала.
— А коли б Коцко померла в лікарні? — запитав Дробаха.
— Вам добре, ви знаєте, що мусив бути третій…
Я розізлився.
— Ви оглянули квартиру недбало, — мовив різко, — і, зрештою, треба визнати це. Гляньте на ліжко: подушки невеличкі, і, якщо б жінка лягла сама, поклала б їх одна на одну. А вони лежать поруч. Померла б Коцко, ми б не приїхали, і все списується на нещасний випадок. Саме цього й прагнув злочинець, убивця, а ви так злегковажили.
Дробаха, певно, вирішив, що суперечки зараз ні до чого. Досить рішуче поклав їм край, запропонувавши їхати до лікарні. Ми знали, що Галина Микитівна Коцко почувається зле, однак лікар дозволив порозмовляти з нею.
Те, що Коцко лише дивом не потрапила на той світ, я зрозумів з першого погляду. Була вона якась жовто-бліда, буцім воскова, очі запали, риси обличчя загострилися, мов у покійника, і руки, що лежали на ковдрі, ледь-ледь тремтіли.
Дробаха сів біля ліжка, я зупинився трохи оддалік, але так, щоб не пропустити жодного слова Галини Микитівни. Якщо, звичайно, вона схоче розмовляти з нами.
Дробаха в своїх рогових окулярах і білому халаті нагадував солідного професора. Мабуть, жінка і сприйняла його за такого, бо поворушилася в ліжку й сказала:
— Голова… голова болить, і млосно мені.
Дробаха співчутливо нахилився над ліжком.
— Лікарі роблять усе, щоб полегшити ваші страждання, шановна, — промовив м'яко. — Вони дозволили нам кілька хвилин порозмовляти з вами, якщо не заперечуєте. Ми із слідчих органів і хочемо з'ясувати дещо.
Жінка не відповіла, заплющила очі, й це можна було сприйняти і як згоду, і як відмову.
Дробаха вирішив одразу поставити всі крапки над «і». Можливо, це було не дуже правильно з медичної точки зору, можливо, я повів би розмову трохи інакше, поступово підводячи хвору до повного усвідомлення того, що сталося, але, зрештою, Іван Якович був певний, що невеличкий струс не пошкодить Галині Микитівні.
— Я хотів би, щоб ви одразу дізналися: вас отруїли, і отруїв чоловік, якому ви писали рекомендаційного листа до Києва. Що це за чоловік і як потрапив до вас?
Усе ж він мав рацію, цей досвідчений прокурорський вовк: Коцко розплющила очі й відповіла більш-менш спокійно:
— Я догадувалася про це. Знаєте, тут у лікарні кажуть всяке, і няня встигла повідомити, що отруїлися ми вдвох, я і Григорій. Ось і подумала: якщо я і Григорій, то це вробив він… Та як можна? Олег… Ми збиралися одружитися…
Тепер вона по-справжньому захвилювалася, і Дробаха заспокійливо погладив її по руці.
— Трапилося непоправне, шановна, — мовив, — і треба дякувати долі, що все так скінчилося. Проте цей Олег мусить бути покараний, він утік, і наш обов'язок розшукати його. Назвіть прізвище Олега.
— Пашкевич. Але ж він присягався… У нього важке життя, все якось не склалося, відбував покарання…
— Відбував покарання? — Я відчув, як напружився Іван Якович. — Пашкевич Олег? Як по батькові?
— Володимирович.
— Де ви познайомилися з ним?
— Так він же наш, криворізький. В автобусі їхали разом, розбалакалися. Потім ще зустрілися.