— Коли познайомилися?
— На початку травня.
— І відразу почали зустрічатися?
— Він такий симпатичний: веселий і уважний.
— Ви самі запропонували йому переїхати до вас?
Мені видалося це запитання трохи нетактовним, мабуть, і Галина Микитівна сприйняла його так само, бо трохи помовчала й відповіла неохоче:
— Так уже трапилося.
— Ви бачили документи Пашкевича?
— Так.
— Як дізналися, що він звільнився з колонії?
— Олег не крився від мене. Казав, що помилився в житті, що так помилятися можна тільки раз, і в нас так усе ладилося…
Оце слово «ладилося» вирвалося в неї, певно, випадково, та воно якнайкраще визначало характер стосунків між Галиною Микитівною і Пашкевичем.
В управлінні ми встигли ознайомитися з протоколом опитування сусідів Коцко і знали, що життя в неї не склалося: прожила з першим чоловіком лише кілька місяців, і ось десь уже під сорок нарешті посміхнулося щастя. Цей нахаба задурив їй голову, а чи багато потрібно жінці, коли, здається, вже нічого не світить?
— А як потрапив до вас Григорій Жук? — запитав Дробаха.
— Друг Олега. Він приїхав на кілька днів, потім подалися до Києва. Олег мусив допомогти йому в якійсь справі. Коли повернулися, я поїхала у відрядження до Дніпропетровська. Олег попросив, аби Григорій перебув до мого повернення, а позавчора влаштували прощальну вечерю. Все було так гарно, Григорій, правда, трохи перепив… — Коцко нервово зібгала ковдру, і я зрозумів, що їй стало погано.
Дробаха збагнув це також, нахилився над ліжком, мовив співчутливо:
— Вибачте, будь ласка.
Обличчя в Галини Микитівни нараз якось посіріло, посміхнулася вимучено.
— Він був такий веселий і милий, а сам… — Вона не доказала й махнула рукою.
Лікар, який сидів з протилежного боку ліжка, подав знак, що розмову треба кінчати, і ми вийшли з кімнати. Кольцов нетерпляче ступив крок нам назустріч, і Дробаха не став випробовувати його терпіння:
— Пашкевич? — запитав коротко. — Олег Володимирович Пашкевич?
Сашко замислився лише на дві-три секунди.
— Аферист, — відповів упевнено. — Шахрай і аферист з розмахом. Відсидів десять років. Наш рідний, криворізький.
Мене все ж не полишав сумнів.
— Шахраї рідко йдуть на мокру справу. Щось я не пам'ятаю…
— Не забувайте про Жука, — вставив Дробаха. — Який у Києві назвався Василем. Але як він злигався з Пашкевичем?
На це запитання ми одержали відповідь буквально через кілька годин. Виявилося, що Пашкевич з Ведмедем відбували покарання в одній колонії. І ще з'ясувалося, що в Кривому Розі живе двоюрідна сестра Пашкевича: він мешкав разом з нею до ув'язнення.
Після обіду ми зібралися на невеличку нараду. Дробаха, Кольцов і я: Іван Якович вирішив, що Доценко мало чим допоможе нам. Зрештою, він мав рацію, і начальник управління погодився з цим.
У ситого Дробахи був умиротворений вигляд, він рідше дмухав на кінчики пальців, переплів руки на грудях, відкинувшись на спинку стільця.
Почав, підморгнувши нам:
— Що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо багато і не маємо найголовнішого: убивці. Цього нахаби Пашкевича, як каже Хаблак. Я вважаю так: Пашкевич знюхався із Жуком ще в колонії. Вийшов на волю трохи раніше, точніше, на п'ять місяців, і вони домовилися зустрітися в Кривому Розі. Пашкевич мешкав спочатку в двоюрідної сестри, в нею ми зараз побалакаємо, влаштувався на роботу художником до Будинку культури. Колись учився в художньому технікумі, має здібності, в колонії навіть оформляв стінгазету й взагалі прославився як художник. Йому підробити печатку чи підпис — раз плюнути. Чекаючи Ведмедя з колонії, детально розробив план операції по продажу автомобіля. Сам не міг здійснити її, правильно сказав Хаблак, шахраї самі рідко коли відважуються на мокрі справи, та й взагалі кишка тонка в нього. За цей час познайомився з Коцко, вона його цілком влаштовувала: самотня жінка, має окрему квартиру, ну, а язик у нього добре підвішений — задурити їй голову не становило великих труднощів.
— Падлюка! — вставив Кольцов. — Узяв усе, що хотів, і отруїв газом.
— Дуже м'яко сказано, — похитав головою Дробаха. — Покидьок роду людського. І ось Пашкевич нарешті дочекався повернення Ведмедя. Разом планують бандитську операцію…
— І тут виникає перше запитання, на яке ми поки що не можемо відповісти, — втрутився я. — Де вони взяли міліцейську форму?
— Слушно. — Дробаха стиснув і випрямив пальці. — Дістали форму десь тут, у Кривому Розі, і це нам слід з'ясувати. Однак продовжимо. На трасі Москва — Сімферополь злочинці зупиняють машину Бабаєвського, вбивають його, продають «Волгу» в Києві й повертаються назад до Кривого Рога. Тут Пашкевич дізнається, що Коцко виїжджає у відрядження до Дніпропетровська. Це, мабуть, трохи плутає йому карти, мені здається, що він одразу хотів позбутися свідків, проте тепер мусить чекати, поки Галина Микитівна повернеться додому. Через тиждень він здійснює свій план, привласнює долю Ведмедя і, так би мовити, замітає сліди. Певно, так би й сталося, якби Хаблак не вийшов на київську подругу Коцко і коли б Галина Микитівна померла. Але трапилося те, чого Пашкевич не міг передбачити. У Коцко вистачило сил доповзти до дверей. Вранці сусіди почули запах газу, викликали міліцію, швидку допомогу. А Пашкевич, який, певно, спостерігав за будинком, дізнався, що жінка не вмерла. Що йому залишається робити?