— Накивати п'ятами, — впевнено відповів Кольцов, — та нікуди йому не подітися: маємо фотографію, відбитки пальців…
— У нього знаєш скільки грошей! — сказав я. — І документами, мабуть, встиг запастися. Шукай вітра в полі.
— Шукатимемо, — констатував Дробаха. — І знайдемо.
Я також був упевнений: знайдемо. В той же час знав, яка важка й копітка робота — розшук досвідченого злочинця. А цей Пашкевич до того ж розумний і тепер уже не зупиниться ні перед чим, — не буде йому від суду милосердя.
— Треба ще раз побалакати з Коцко, — запропонував Кольцов. — До завтрашнього ранку вона зовсім оклигає і, може, згадає щось важливе.
Сашко мав рацію: в нашому становищі не можна було гребувати будь-якою інформацією. З власного досвіду я знав, що іноді зовсім, здається, другорядний факт стає вирішальним у розшуку.
— А зараз, — підвівся Дробаха, — до громадянки Сибіряк, як її?.. — зазирнув до записника. — Василини Василівни, двоюрідної сестри Пашкевича.
Громадянка Сибіряк мешкала досить далеко, на березі Інгульця у власному будиночку. Відгороджував садибу від вулиці низький штахет, перед ним росла шовковиця, ягоди тільки почали чорніти, та я не втримався від спокуси зірвати кілька. Вони гірчили, але все одно смак був приємний, мені захотілося ще, однак у цей час побачив таке, що забув і про шовковицю, і про її навдивовижу великі плоди: на ґанок вийшов у сорочці з погонами міліцейський сержант. І він мешкав тут — сорочка розстебнута, без кашкета і в домашніх капцях без задників.
Ми перезирнулися з Дробахою. Слідчий зайшов до садиби, витягнув посвідчення й показав сержантові.
— Тут живе громадянка Сибіряк? — запитав.
Сержант, побачивши прокурорське посвідчення, зовсім по-військовому витягнувся і, замість відповісти, відрапортував:
— Інспектор шляхового нагляду сержант Гапочка! — Ніяково посміхнувся й додав — А дружина в гастрономі, зараз повернеться.
— Ну й ну… — покрутив головою Дробаха. — Інспектор шляхового нагляду, кажете?
— Щось сталося?
— Пройдемо в хату, сержанте. Маємо до вас серйозну розмову. Знайомтеся: два капітани міліції — київський Хаблак і ваш криворізький Кольцов, з карного розшуку.
Сержант потиснув нам руки міцно й нічим не виказав збентеження, та одразу якось спохмурнів і внутрішньо підтягнувся. Відчинив двері.
— Прошу, — відступив, даючи дорогу.
Будиночок виявився зовсім маленьким: дві кімнати й кухня. Ще, правда, засклена веранда під величезним волоським горіхом. Вікна на веранду прочинені, з саду пахло якимись квітами — гіркувато-терпкий запах, — і це, либонь, сподобалося Дробасі, бо сів біля вікна, вказавши сержантові на стілець навпроти.
Ми з Кольцовим влаштувалися поруч на старому продавленому дивані.
Сержант сидів на стільці, виструнчившись і поклавши долоні на коліна, так, як належало сидіти перед начальством, точніше, перед начальством звик стояти, та коли вже запрошують…
Дробаха з цікавістю розглядав Гапочку, нарешті дмухнув на кінчики пальців і запитав:
— Василина Василівна Сибіряк, кажете, ваша дружина?
— Так.
— I давно ви одружені? '
— Два роки.
Дробаха схвально кивнув, наче цей факт мав якесь істотне значення.
— Двоюрідного брата дружини знаєте?
— Пашкевича?
— Так, Пашкевича.
— Ось воно що!.. На жаль, знаю.
— Давно бачилися?
— Звільнився з колонії у січні й спочатку мешкав у нас. Половина будинку йому належала. Мати Пашкевича, — пояснив, — сестра моєї покійної тещі. Вони разом збудувалися. Потім ми з Василиною цю половину відкупили, й він пішов.
— Куди?
— Казав, десь зняв кімнату. Як з'їхав у лютому, то більше не бачилися.
— Слухайте, сержанте, — втрутився я, — ви не звернули уваги: може, Пашкевич прихопив з собою якісь ваші речі?