Гапочка похитав головою.
— Він, хоч і шахрай, проте в своїх… Василина спочатку навіть пожаліла його: костюм купила й п'ятдесят карбованців дала.
— В рахунок будинку?
— Просто так. І даремно: він з нас усе, що мали, за будинок здер.
— Скільки?
— Чотири тисячі. За ці гроші трикімнатний кооператив збудувати можна.
— А форма? Ніщо з вашого форменого одягу не зникло?
Сержант трохи подумав. Потім відповів нерішуче:
— Кашкет… Старий кашкет кудись подівся, але я гадав, що дружина…
— А сорочки, штани?
Гапочка знизав плечима.
— Ніби на місці… Кому потрібна сорочка?
— Ця сорочка, — вставив Дробаха, — була використана бандитами, які вбили людину.
Сержант рвучко обернувся до слідчого.
— Ви сказали: вбили? — Поступово зміст мовленого почав доходити до нього — зблід і перепитав: — Вбили?
— Угу… — якось надто буденно кивнув Дробаха. — Одягнули вашу форму, зупинили машину і вбили.
— Пашкевич?
— Так. До речі, ваш одяг міг підійти йому?
— Ми одного росту, він, правда, трохи худіший. І ви кажете, що Олег убив людину?
— З напарником. Таким же рецидивістом. І тому я прошу подивитися, чого не вистачає з вашого форменого одягу.
— Жінка… — одповів сержант. — Зараз прийде жінка, і вона… Але ж! — вигукнув нараз. — Але ж який мерзотник! Я його ще на роботу влаштував!
— Хто мерзотник? — почулося з двору. — Чого репетуєш?
— Василина! — Сержант обернувся до розчиненого вікна. — Ходь сюди, Василино!
Василина Василівна на відміну від чоловіка виявилася жінкою огрядною. Дізнавшись, хто ми такі і з- якого приводу завітали, обійшла всіх по черзі й потиснула руки. Тисла не по-жіночому міцно, що свідчило про твердий характер.
Принесла з кімнати стілець, всілася на ньому, зручно спершись на спинку, й мовила солідно:
— Слухаю вас.
Розмовляти з такою жінкою для слідчого — одне задоволення: відповіді, як правило, вичерпні й ділові, без фантазії.
Дробаха повторив запитання: чи не помітила вона останнім часом зникнення чогось з форменого одягу чоловіка.
— Штани, — відповіла не задумуючись.
— Ваш брат міг узяти їх?
— Тільки він. Я ще подумала: для чого так? Попросив, сама б дала. Богдан, — кивнула на чоловіка, — якраз нову форму отримав.
— А сорочки?
— Я ж їх не рахую. Виперу, випрасую, а щоб рахувати…
— І все ж доведеться.
Василина Василівна зовсім по-дитячому поворушила губами. Одповіла:
— По-моєму, сім. Так, сім. — Хутко, незважаючи на огрядність, підвелася, вийшла до кімнати. Повернулася мало не одразу. — Там п'ять, — повідомила, — шоста на Богдані.
Дробаха потер руки.
— Отже, одної не вистачає, — констатував.
— Так, — погодилась. — а що?
— Ваш брат вчинив тяжкий злочин, і ми розшукуємо його. Не бачилися останнім часом?
— Вік би не бачити! Знову за своє взявся…
— Де він може бути?
— Якби знала!
— У вас є ще родичі?
— Тітка на Кіровоградщині. Тут недалеко, у Долинському районі. Та Олег навряд чи подасться туди, ніколи в житті й не бачилися.
— А товариші?.. Знаєте його товаришів?
— Які товариші! Його ж стільки років не було…
— Може, жінки?
— Чекайте! — випросталася на стільці. — У нього ж Маруська… Десь тут познайомився, а вона зі Львова, він ще листа від неї одержав.
— Чому думаєте, що саме від неї?
— Я ж із скриньки виймала. Дивлюсь: зі Львова. А він перед цим хвалився: якусь львів'яночку зустрів, здається, продавщицю. Чи офіціантку… Я ще пораділа: ожениться, може, хоч це розуму додасть.
Дробаха поворушив пальцями й запитав якось мляво, хоча очі під окулярами аж потемнішали від нетерпіння:
— Адреса?.. Чи не запам'ятали випадково зворотну адресу на конверті?
Василина Василівна похитала головою.
— Для чого вона мені?
— І все ж? Ви ж побачили: лист зі Львова… А далі? Вулиця?
— Вулиця… Щось там було написано… — Потерла тильним боком долоні чоло. — Отак крутиться перед очима, а не пригадую.
— А ви заплющіть очі, — порадив Дробаха, — іноді воно допомагає.
Жінка посміхнулася й справді заплющила очі.
Дробаха зняв окуляри й почав протирати скельця хусточкою. Кольцов засовався на дивані, й старі пружини нудно зарипіли. Дробаха невдоволено зиркнув у наш бік, наче це рипіння могло перешкодити напруженій мозковій діяльності жінки.
Василина Василівна розплющила очі, сказала із жалем:
— Не пригадую… Але ж!.. От що: назва якась дивна, точніше, не дивна, щось від професії. Сапожна чи Кравецька… Гончарна… Чекайте… чекайте… Я ще подумала. Про що ж я подумала? — Знову замислилася. — Хлібна? Ні, здається, Пекарська… Точно, хліб люди печуть… Пекарська!