Дробаха надів окуляри, похвалив:
— Ну й пам'ять у вас, Василино Василівно. Асоціативна…
— Яка вже є.
— Дуже гарна пам'ять, кажу. А номер будинку, квартири не пригадуєте?
— Не звернула уваги.
— Маленькі цифри чи великі?
— Ні, брехати не буду.
— І ви передали листа братові?
— Поклала на стіл у його кімнаті.
— Не казав, що пише ця Маруся?
— Хвалився: запрошує.
— Літня вона чи молода? Гарна?
— А хто ж його зна… Та я гадаю, для чого молодій та гарній Олег? Йому вже тридцять п'ять і лисий..
— Все буває… — глибокодумно відповів Дробаха. Додав по паузі: — Ось ви казали: брат похвалився, що зустрів львів'яночку. Сказав би так, коли б познайомився з жінкою середніх років і невродливою? Львів'яночка! Слово якесь гарне…
— Можливо, — погодилась. — Олег — він може! Чого-чого, а голову жінці задурити може!
— Чому гадаєте, що ця Маруся продавщиця?
— Так Олег же казав. Вона до продуктів якесь відношення має. Може, продавщиця чи касирка.
— У нього не розпитали?
— А мені не все одно!
— Листів від неї більше не було?
— Так Олег же через тиждень з'їхав.
— Куди?
— Кімнату десь зняв. Я ще запитала — де, та не сказав. Мовляв, якщо захоче, сам нас здибає. А мені б вік його не бачити!
Вона мовила це зовсім щиро, і я подумав: справді, з таким братом не занудьгуєш. Але бажання в нас і Василини Василівни в даному разі були зовсім протилежні: особисто мені хотілося якомога швидше побачитися з її малошановним братом. Зрештою, версія з цією львів'яночкою Марусею була перспективною, і я сказав Дробасі, коли ми залишили садибу, що, певно, мені доведеться полетіти до Львова. Було б, звичайно, дуже добре, коли б і він…
Однак треба організувати союзний розшук Пашкевича, заперечив Іван Якович. Маруся Марусею, ми гадаємо, що злочинець у Львові, а він може бути в Ташкенті чи десь під Читою… Не погодитися з цією думкою було важко, в усякому разі, тепер, коли ми їхали до готелю і не знали, що готує нам завтрашній ранок. А приготував він справжню несподіванку, яка в кілька разів зміцнила мою позицію щодо перспективності львівської версії.
Вранці ми з Дробахою поїхали до лікарні. Галина Микитівна почувалася зовсім добре, вона вже ходила, і головний лікар покликав її до свого кабінету.
Коцко сіла на канапу, застелену простирадлом, блиснула очима й сказала, не чекаючи запитань:
— Мені було важко повірити в те, що він, — Галина Микитівна не сказала: Олег, вона взагалі й далі ні разу не вимовила ім'я Пашкевича, наче підкреслюючи своє нинішнє ставлення до нього, — що він виявився таким мерзотником. Та факт залишається фактом, і я картаю себе.
Мені стала шкода Коцко, і я мовив якомога м'якіше.
— Не картайте себе, Галино Микитівно. Попереду у вас довге життя, і все налагодиться.
Вона втомлено махнула рукою.
— Не будемо про це. Маєте якісь запитання? У вас зараз і так багато клопоту, і якщо вже вибралися до мене…
— Так, маємо запитання, — підтвердив Дробаха. Це прозвучало надто по-діловому, але, зрештою, Івана Яковича можна було зрозуміти: слідчий прокуратури — офіційна особа, і в його обов'язки не входить утішання. То більше, що Галина Микитівна сама правильно збагнула характер наших відвідин. — Перше запитання: чи одержував Пашкевич якісь листи?
— На мою адресу — ні.
— Приходили до нього якісь люди?
— Жодного разу. Крім Жука. Але про Григорія він мене попередив.
— Як дізнався про його приїзд?
— Міг прийти лист на Будинок культури чи головпоштамт.
— Не зустрічали Пашкевича в місті з кимось?
— Ні.
— Розумієте, Галино Микитівно, нам треба встановити коло людей, які оточували Пашкевича. І ваші свідчення важать надто багато.
— Розумію, та навряд чи зможу чимось допомогти. Він ішов на роботу пополудні й повертався пізно. Вечеряли — і спати. Людей, з якими спілкувався, шукайте в Будинку культури.
— Слушно, — погодився Дробаха, — ми так і зробимо. Але у вас є телефон — ніхто не дзвонив Пашкевичу?
— Ні.
— А він сам?
— Іноді. Здебільшого на роботу. Хоча… В день мого приїзду розмовляв по міжміському телефону.
— Чому так вважаєте?
— Ми хотіли зробити гарну вечерю, попрощатися з Григорієм, і я пішла в гастроном. Повертаюсь, а він розмовляє, не почув, що увійшла, кричить у трубку: «Дівчино, не роз'єднуйте, дайте договорити…» Проте нічого не вийшло, кинув трубку і тут мене побачив. Знітився трохи, я й питаю: «З ким розмовляв?» — «А-а, — каже, — ділова розмова з районом».