— З районом? — перепитав Дробаха і скоса зиркнув на мене. — В день вашого приїзду? Тридцятого червня?
— Тридцятого червня, — ствердила Коцко.
Я без слів зрозумів Дробаху й вийшов до ординаторської. Подзвонив Кольцову й попросив терміново з'ясувати, з ким розмовляв Пашкевич по міжміському телефону з квартири Коцко. Повернувшись до кабінету, побачив, як посміхається Дробаха, розпитуючи Галину Микитівну про подробиці її знайомства з Пашкевичем. Від його попередньої сухості не лишилося й сліду, очі світилися співчуттям, здавалося, зараз він погладить Коцко по голівці, і вона, розчулена цією прокурорською доброзичливістю, розм'якла й відповідала, аніскілечки не криючись.
Я трохи позаздрив цьому Дробашиному вмінню прихилити людину до себе, хоча, чесно кажучи, ловив у його тоні й фальшиві нотки: але ж я слухав їхню розмову, так би мовити, збоку, а Галина Микитівна знову переживала історію свого невдалого кохання, і їй було не до психологічних спостережень.
— Другого дня ми зустрілися в парку й довго сиділи на лавці, — розповідала. — У нього був транзистор, слухали музику, розмовляли, він казав, що почувається, як юнак, у котрого в житті все попереду, ну, котрий робить перші кроки, і щасливий, що на початку цієї дороги зустрів мене…
Різко задзвонив телефон, я взяв трубку й почув голос Кольцова.
— Приємна новина, старий! — почав Сашко весело. — Ти мене чуєш? Так от, тридцятого червня з телефону Коцко велася розмова зі Львовом. Розумієш, старий, Пашкевич напевно балакав із своєю Марусею.
— Номер телефону львівського абонента? — запитав я нетерпляче.
— А тобі хліб, так одразу з маслом і медом! — В голосі Кольцова прозвучали докірливі котки. — Гадаєш, я не поцікавився? Нічого не вийшло, розмовляли з переговорної.
— Шкода, — пробуркотів я.
— І все ж у цій розмові щось є. Бажаю успіху. — Кольцов поклав трубку.
Дробаха запитливо дивився на мене.
— Львів, — пояснив я. — Тридцятого Пашкевич розмовляв зі Львовом.
— Поїхали, — рішуче підвівся слідчий. — А вам, Галино Микитівно, велике спасибі.
Ми вийшли на вулицю, і Дробаха мовив категорично:
— Вам, Хаблак, доведеться розробляти львівську версію. Вилітайте першим рейсом. А я ще спробую поговорити із співпрацівниками Пашкевича. Потім до Києва. Триматимемо зв'язок по телефону.
На вулиці було спекотно, відверто кажучи, їхати на аеродром не дуже хотілося, та що поробиш: наказ є наказ, і Дробаха, зрештою, мав рацію: кому, як не мені, летіти до Львова.
Подумав, що Марій на цій вулиці Пекарській може бути не один десяток, навіть сотня, і морочитися з ними доведеться довго — робота ця чорна й невдячна, і взагалі ніяким Пашкевичем там, може, й не пахне.
Однак якщо Пашкевича нема у Львові, мусить же десь обертатися, і ми не заспокоїмось, поки не затримаємо його.
V
Літак пробіг по бетонованій доріжці, загальмував і почав розвертатися до будинку аеропорту. І в цей час линув дощ: рясний і теплий літній дощ, які часто бувають у Прикарпатті. Гори загороджують шлях хмарам. Вони зупиняються й проливаються густими дощами — влітку тут завжди зелено, і трави в передгір'ях виростають за пояс.
Проте мені зараз ні до чого і трави, і те, що дощ на початку липня вважається золотим: не мав плаща, а треба було добігти від літака до аеропорту.
Я зволікав до останнього, нарешті вже стюардеса прочимчикувала порожнім проходом, допитливо глянувши на мене, — лише тоді підхопив свій «дипломат» і вискочив на льотне поле.
Дощ одразу накрив мене, а я біг, перестрибуючи через калюжі й намагаючись хоч трохи прикритися «дипломатом». Мабуть, збоку на мене кумедно було дивитися: довготелесий чоловік хоче побити рекорд у потрійному стрибку, обминаючи калюжі, але, зрештою, потрапляє в одну, оббризкує інших пасажирів, і від нього відсахуються, як від божевільного.
Нарешті я прослизнув через турнікет і метнувся до рятівних сходів вокзалу. І відразу ледь не наштовхнувся на Толю Крушельницького, Анатолія Зеноновича Крушельницького, старшого інспектора міського карного розшуку.
Майор стояв на горішній сходинці й дивився на мене згори вниз, як і належить у таких випадках, трохи зверхньо. Навіть з прикрістю. Проте я не звернув уваги ні на прикрість, ні на зверхність — був щасливий, що врятувався під зливи, решта не обходила мене, навіть зневажливі нотки в звертанні до мене старшого інспектора.