Зрештою, сьогодні ми вже нічого не зробимо, і не все одно, де розповідати Толі про справи, — тут чи в управлінні міліції. Тут приємніше: смачно пахне смаженим м'ясом, кавою, зараз нам принесуть по чарці, а хто сказав, що сищикам не можна трохи випити — наче ми вже й не люди?
Офіціантка поставила на стіл карафку з коньяком, чарки, пляшку мінеральної води, заливну рибу й дуже апетитну буженину, від якої в мене сповнився слиною рот.
— Спасибі, Марічко, — подякував Крушельницький. — Лангети потім.
Дівчина посміхнулася чомусь не Толі, а мені і пішла, трохи погойдуючи стегнами. Крушельницький одразу помітив це й підморгнув підбадьорююче.
— Робиш успіхи, — сказав, — таку файну дівку — і з першого погляду!
— В цьому щось є… — Я присунув тарілку, поклав буженину. — На Марій мені мусить щастити, якщо навпаки — труба. Розумієш, треба знайти якусь Марію-продавщицю з Пекарської. Є у вас така вулиця?
— Овва! — видихнув Толя без ентузіазму. — Є і досить довга. І живуть на ній Марії, Марічки, Машки й Мурки. Та вип'ємо не за твою Марусю, а за нашу зустріч — під, три чорти такі зустрічі, хоч раз би побачитися без діла!
Ми випили по чарці, добряче закусили, і я розповів Крушельницькому про Пашкевича, його злочини і як ми вийшли на слід львівської Марії-продавщиці.
Чи, може, офіціантки?
Он Марічка несе нам лангети, посміхається ще здалеку, а в мене думки чорні: а якщо Марія з Пекарської?
Дівчина поставила страви, заходилася прибирати використаний посуд, а Толя, наче прочитавши мої думки, запитав:
— Ти, Марічко, де мешкаєш?
Вона грайливо зиркнула на нього, потім перевела погляд на мене — все ж, доведеться визнати вам, товаришу міліцейський майор, що я обійшов вас на повороті, — ледь-ледь стенула плечима й відповіла запитанням на запитання:
— А вам для чого?
— Може, провести хочу. Чи далеко?
— Для вас — далеко.
А вона молодець, дівчина: не кожна так дасть відкоша Крушельницькому.
Толя трохи зніяковів і позадкував:
— А його в провожаті візьмеш? — кивнув на мене.
— Ви що, адвокат?
— Та він скромний, дівчат боїться.
Марія подивилася на мене із ще більшою цікавістю.
— Довго чекати, — махнула рукою. — До дванадцятої. Але ж ми працюємо через день… — остаточно не позбавила мене надії.
— І де ж твій дім?
— Всього чотири квартали… — засміялася лукаво.
Крушельницький одразу втратив цікавість до дівчини, чесно кажучи, я також.
— В такому разі тобі провожаті зовсім не потрібні, — віджартувався Толя. — Ось і перша чарка колом, — мовив, коли офіціантка пішла.
— Таких чарок у нас попереду…
— Нічого, підпряжемо дільничних інспекторів, якось усе влаштується. Хочеш, зараз поп'ємо кави і я провезу тебе по Пекарській?
Звичайно, я хотів.
Толя пішов викликати машину, а я втупився в лангет, щоб не зустрічатися поглядом з Марічкою: стояла біля буфету й час од часу зиркала в мій бік. Вирішив сьогодні ж подзвонити Марині. От здивується: чекає від мене звістки з Кривого Рога, а я вже у Львові. І невідомо, де буду завтра чи післязавтра.
Але завтра напевно ще буду тут і післязавтра також. Толя казав, що Пекарська — вулиця чималенька, а треба перевірити на ній всіх Марій, всіх без винятку, бо про професію криворізької знайомої Пашкевича його сестра казала якось непевно: має справу з продовольчими товарами…
А це може бути не тільки продавщиця чи офіціантка — працівниця кондитерської фабрики, товарознавець бази, майстер-кулінар. Хіба мало таких професій?
Львів завжди вражає мене своєю, так би мовити, кам'яною суцільністю. Я був тут двічі чи тричі і щоразу переживаю якесь почуття душевної пригніченості перед цегляними велетнями, котрі стоять пліч-о-пліч, спираються один на одного і, здається, дивляться на тебе як на комаху: необережний рух, і розчавлять без жалю.
Пекарська виявилась точно такою ж вулицею — населеною кам'яними й холодними велетнями.
Будинки стояли впритул, наче пишаючись своєю згуртованістю, нависали над бруківкою, над вимощеними кам'яними плитами тротуарами — вулицю щойно полили, відполірований граніт бруківки блищав, і здавалося, що поміж застиглої середньовічної німотності повзе така ж безмовна, повільна й невмираюча змія.
І жодного деревця в цьому кам'яному мішку.
— Ну й ну… — покрутив я головою.
Крушельницький одразу зрозумів мене.
— Це тобі не каштановий Київ. Середньовіччя!
Машина їхала повільно, проминаючи ще вужчі бічні завулки.