Залишили позаду їдальню чи чайну, біля якої щось доводили один одному не зовсім тверезі чоловіки, далі вулиця трохи поширшала, з'явилися дерева. Однак будинки все ж стояли впритул, і я подумав, скільки народу живе в них — от клята Марія, не могла поселитися на маленькій затишній вулиці…
Нумерація на будинках наближалась до сотні, ліворуч з'явилися будинки явно службового призначення.
— Медінститут, — пояснив Крушельницький. — Далі — Личаківське кладовище.
На Личаківському кладовищі мені колись довелося побувати: бачив вражаючий пам'ятник Франкові, блукав безкінечними алеями, де завжди багатолюдно.
Посміхнувся, коли Крушельницький пригадав замітку в місцевій газеті, яка цілком серйозно стверджувала, що Личаківське кладовище — улюблене місце відпочинку львів'ян.
— Справді, — відзначив Крушельницький, — я вбачаю в цьому якийсь сенс, хоч з газети довго сміялися.
Нарешті Пекарська закінчилася, шофер зробив лівий поворот, ми вискочили на вулицю Леніна й помчали вниз до центру, де в готелі «Львів» мені забронювали номер.
Уранці Крушельницький познайомив мене з двома дільничними інспекторами, які мусили допомагати в розслідуванні. Один — високий, горбоносий, чорнявий, схожий на грузина, проте з типово українським прізвищем Непийвода, другий — низенький, білявий, веснянкуватий, схильний до повноти — Горлов. Обидва — старші лейтенанти, обом по тридцять років, і обидва трохи стривожені: чому це карний розшук зацікавився саме їхніми дільницями?
Я пояснив, яка робота чекає на нас, — старші лейтенанти полегшено зітхнули: в тому, що якась Марія мешкає на підвідомчих ділянках, не було жодного криміналу, то більше, що сама вона стала жертвою досвідченого злочинця.
Фотографії Пашкевича, вранці вже доставлені до Львова (я добрим словом пом'янув оперативність Дробахи), інспектори поклали в планшети, ми поділили сфери діяльності й поїхали на Пекарську.
Передбачалася довга й нудна робота в житлово-експлуатаційних конторах з домовими книгами. Що ж, в основному наша робота копітка й нудна, уявлення, що складається вона з суцільних захоплюючих пригод, явно помилкове. Щоденно доводиться мати справу з буденними фактами, рахувати, звіряти, співставляти різні дані, просіваючи, буцім крізь сито, сотні прізвищ.
Ось і сьогодні: гортаю домову книгу. Стоп. Перша Марія.
Дмитрук Марія Семенівна. Мешкає в п'ятій квартирі. 1951 року народження. Живе разом з матір'ю. Може бути знайомою Пашкевича? Цілком. Поставимо поруч прізвища галочку — перевірити.
Друга Марія. Хомишин Марія Гнатівна. З дев'ятої квартири. 1903 року народження. Галочки не ставитиму, навряд чи така бабуся зацікавила Пашкевича й розмовляла з ним по міжміському телефону.
А в цьому будинку Марій, як домашніх кицьок.
Коциловська Марія Всеволодівна. 1941 року народження. З сімнадцятої квартири. І галочку поставити знову треба.
В наступному будинку Марій не було. Але через номер їх набралося аж п'ятеро. І всі п'ятеро вимагали перевірки.
До обіду я вже твердо знав, що Марія — найпопулярніше ім'я у Львові.
Та хіба тільки у Львові? Цей нахаба Пашкевич і тут підклав нам свиню: не міг познайомитися з якоюсь Роксоланою чи Соломією, бісів син! І нам, і йому, зрештою, було б краще. Все одно ж спіймаємо, а чим менше натішиться принадами вільного грошовитого життя, тим легше переходити в не зовсім зручне тюремне приміщення з його суворим режимом і відсутністю біфштексів та курчат-табака. Я вже не кажу про компот і передобідню чарку.
Однак мої і Пашкевичеві переконання були, очевидно, зовсім протилежні. Все ж він думав (безпідставно, звичайно) вислизнути з наших рук і до останку порозкошувати на награбовані гроші.
Лише ввечері я закінчив гортати домові книги закріплених за мною будинків.
Набралося двадцять чотири Марії, і шістнадцять з них явно вимагали перевірки. Подзвонив до управління. Горлов чекав на мене, я сів у трамвай і через десять хвилин ішов коридором карного розшуку. Не забарився і Непийвода — ми витягнули свої списки й почали складати список загальний, відбираючи насамперед, якщо можна так сказати, найперспективніших Марій.
Найперше вилучили всіх, яким минуло п'ятдесят, та неповнолітніх. Окремо виписали заміжніх, тих, що мешкали з сім'ями, ці вимагали перевірки, та в останню чергу: хто ж його зна, може, якійсь і набридли сімейні кайдани, вирішила кинутися в міцні обійми Пашкевича.
Список очолювали Марії-одиначки віком од двадцяти до сорока років, котрі мешкали в окремих квартирах або кімнатах.
На завтра в нас знову передбачалася марудна й копітка робота: мали самі встановити алібі Марій. Ті, хто в січні не виїжджав із Львова, нас не цікавили: мали знайти Марію, котра побувала на початку року в Кривому Розі.