Те, що Брюховичі — приміське селище, я вже знав. Зробив ще одну спробу одержати від Труфинової потрібну інформацію:
— У відпустці вже були?
— У січні.
— Їздили кудись?
— До подруги на Вінниччину. Велике село під Козятином, та нудно. Після різдва купили путівки й до Яремчі. Ніколи не були в Яремчі?
Я похитав головою: чув, що взимку, особливо коли багато снігу, там чудово, збиралися колись з Мариною поїхати, однак, як завжди, щось завадило.
— Ми з Надією на лижах навчилися їздити. — Труфинова посміхнулася: видно, згадки справді були приємними.
— У пансіонаті мешкали?
— Там такі гарні будинки. Дерев'яні, у кімнатах живицею пахне.
Ми з Горловим перезирнулися: у щирості Труфинової важко сумніватися, і нам, певно, слід було закруглятися. То більше, що сьогодні ввечері чи найпізніше завтра вранці зможемо одержати повідомлення з Яремчі — чи справді Марія Василівна перебувала там у другій половині січня, саме тоді, коли Пашкевич познайомився із своєю «львів'яночкою».
Я підвівся.
— Якщо можна, склянку води, — попросив.
Труфинова взяла із серванта склянку — дешеву підробку рід кришталь — і попрямувала до кухні.
Я подався за Марією Василівною: пити, власне, зовсім не хотілося, з огидою думав про теплувату хлоровану воду з-під крана. Але ж мусив обдивитися всю квартиру.
Поки Труфинова спускала воду, щоб стала холоднішою, встиг зазирнути у ванну. Мені вистачило буквально секунди — все ж маю треноване око, — щоб встановити: чоловіком тут і не пахне. Нема другої зубної щітки, бритви, помазка чи тюбика мильного крему.
Я зовсім заспокоївся і поспішив до кухні, де вже із задоволенням спорожнив склянку, бо Марія Василівна догадалася кинути до неї кубик льоду.
Труфинова мені сподобалася, і я щиро порадів, що це не вона зійшлася з Пашкевичем, — скалічив би життя такій гарній дівчині. Запитав, наче й нічого не знав про неї:
— Працюєте чи вчитеся?
— Одразу й те й те.
— Заочно?
— В торговельно-економічному. А працюю продавщицею.
Я подякував за воду, і ми з Горловим розпрощалися з симпатичною продавщицею, яка незабаром, чомусь у мене виникла тверда впевненість у цьому, стане щонайменше директором гастроному.
— Запит до Яремчі? — це були перші слова, мовлені Горловим на вулиці.
Мені сподобалась кмітливість дільничного: симпатія симпатією, а наша робота вимагає фактів, емоції можуть і підвести.
— Так, подзвоніть Крушельницькому, — ствердив.
Поки старший лейтенант бігав до телефону-автомата, ми з Непийводою повільно почимчикували Пекарською.
Будинок, де мешкала наступна Марія — Марія Сидорівна Сатаневич, — стояв на протилежному боці вулиці. Це також була дільниця Горлова, і Непийвода знов-таки лишився підстраховувати нас біля брами.
У Києві тай взагалі на Східній Україні нема таких будників: із довгими суцільними балконами, куди виходять двері з квартир. П'ять дверей на залізному балконі, за кожною — квартира, все якось оголене, мабуть, тут кожен знає, що робиться у сусіда, принаймні непомітно зайти до квартири неможливо.
Складаючи графік наших сьогоднішніх, як охрестив їх Непийвода, «культпоходів» до Марій, ми спеціально вирішили у першій половині дня відвідати Сатаневич: подзвонивши вчора до кулінарного цеху ресторану, дізналися, що Марія Сидорівна захворіла й вже третій день не працює. Гадали, що застанемо її вдома.
Дзвінка не було, і Горлов погрюкав в оббиті жовтим дерматином двері.
Ніхто не відгукнувся, старший лейтенант погрюкав сильніше, лише тоді почулося якесь шарудіння, двері обережно прочинилися, і в щілину визирнула літня жінка в хустці. Це була не Марія Сидорівна, тій ледь сповнилося тридцять, і Горлов запитав:
— Чи можемо побачити Марію Сидорівну Сатаневич?
Видно, міліцейська форма не збентежила стару, навпаки, заспокоїла, бо зняла з дверей ланцюжок, вийшла на балкон і відповіла привітно, приклавши руку до серця:
— Дуже перепрошую, та нема Марічки. Побігла на базар.
— А нам сказали, що вона хвора.
— Так то ж Юрко-шибеник! — креснула долонями. — Ми гейби всі перестрашилися: влітку, а воно горить, торкнутися не можна… Та відступило вже, і Марічка на базар по курку побігла. Зупи вар'яту зварити.
Усю цю інформацію бабуся виголосила без упину, і я подумав, що ми, чекаючи на Марію Сидорівну, зможемо одержати безліч дуже цікавих і корисних відомостей.
Підштовхнув старшого лейтенанта, і він мовив цілком офіційно:
— Мусимо побалакати з громадянкою Сатаневич. Скоро повернеться?
— Та скоро вже, скоро… — заметушилася стара. — Дуже прошу пройти до покоїв.