— Давайте раніше до Лугової. Все ж точно знаємо, що їздила до Дніпропетровська. А звідти до Кривого Рога рукою подати.
Лугова мешкала наприкінці Пекарської, і за нашим планом мусили завітати до неї наостанку. Якщо б, звичайно, раніше не вийшли на слід Пашкевича.
— Не гарячкуй, — заперечив Горлов.
— Уже двічі — пустий номер.
— Пусті номери тягають дурні, а ми ходимо до гарних людей, і добре, що не знайшли в них бандита.
— Наче він не може охмурити порядних!
— Маєш рацію, але ж ти не ходив з нами…
Я підтримав Горлова:
— Плани міняти не будемо.
Ми знали, що Марія Костянтинівна Товкач займає кімнату в комунальній квартирі — в трьох інших мешкала сім'я вчителя Дичковського. Тому не здивувалися, коли відчинив двері літній сивий чоловік у домашній куртці.
— Марійку? — перепитав. — А її нема дома.
— Скоро буде? — запитав Непийвода.
— Навряд. Поїхала купатися на Комсомольське озеро.
Я взяв Непийводу за лікоть, даючи зрозуміти, що беру розмову на себе. Ми були в цивільному, і Дичковський не міг знати, з ким розмовляє.
— Шкода, — мовив я зовсім щиро, — так хотілося побачитися. Ми познайомилися в Немирові, й вона запрошувала…
— Так ви разом відпочивали! — чомусь зрадів учитель. — Зайдіть увечері, Марійка обіцяла повернутися о шостій. Ви не Андрій?
Виходить, Марія Товкач познайомилася в Немирові з якимсь Андрієм, і Дичковський знає про це. А якщо дівчина довіряє йому сердечні таємниці, то вчитель мусить бути в курсі всіх її справ. Принаймні знати, де перебувала в другій половині січня.
— Ні, мене звуть Сергієм, — одповів я. — А ви не знаєте, Марія їздила після Немирова до Кривого Рога?
— Який Кривий Ріг? Для чого?
— Так вони ж домовлялися зустрітися в Кривому Розі, — безпардонно плів я далі. — Хіба не казала?
— Вперше чую.
— Значить, не їздила. Точно знаєте? — моєму нахабству позаздрив би найостанніший пройдисвіт. — Може, поїхала, не сказавши вам?
— Але ж ми зустрічалися кожного дня!
— В січні? Після Немирова?
— Так, Марійка нікуди не виїжджала зі Львова.
Ось про це мені й треба було дізнатися. Тепер мусив потихеньку відступити.
— Шкода, — зітхнув скрушно, — шкода, що так сталося. Передавайте Марійці вітання. Скажете, від Сергія.
— Але ж о шостій…
— Ми проїздом і о п'ятій вилітаємо. Вибачте, приємно було познайомитися.
Я потиснув руку вчителеві й збіг слідом за Непийводою по сходах.
Тепер лишалася остання Марія.
Марія Петрівна Лугова! І була вона в січні в Дніпропетровську, певно, і в Кривому Розі.
Правда, працювала Лугова на автобусному заводі й до продовольчих товарів не мала ніякого відношення, однак сестра Пашкевича могла й помилитися.
Ще вчора ми домовилися з Непийводою, що до Лугової підемо під виглядом представників жеку, які цікавляться збереженням житлового фонду. Старший лейтенант узяв навіть відповідне посвідчення, та воно не знадобилося — Марія Петрівна відчинила нам одразу, наче чекала на гостей, і одразу ж запросила до квартири. Мешкала в старому будинку.
Непийвода пояснив причину наших відвідин, і Марія Петрівна захвилювалася й трохи збентежилася.
— Збираємося робити ремонт, — пояснила, — а майстрів катма. Квартира велика, стеля, бачите, чотири метри, прийдуть, подивляться і тікають. Кажуть, зручніше квартири в нових будинках ремонтувати, там з табуретки стелю дістанеш, а тут, поки побілиш, сім потів зійде… — Випаливши всю цю тираду, Лугова чомусь засоромилася й почервоніла. Відступила, даючи нам можливість огледітися.
Виглядала Марія Петрівна трохи старше за свої двадцять дев'ять, а може, це тільки видалося мені, бо була жінка досить огрядна й цілком вписувалася в свою великогабаритну квартиру. Чорнява, з великим бюстом і ледь помітною смужкою вусиків над губою, вона, здавалося, мала бути жінкою бойовою й настирливою, натомість червоніла й соромилася, як старшокласниця.
Непийвода обійшов передпокій, для чогось колупнув бруднувату стінку, констатував:
— Еге ж, ремонт потрібний. Профілактичний.
— Казали, в жеку є майстри… — насмілилася вставити Лугова.
— Так… так… — не звернув уваги на її прохальні інтонації Непийвода. Зазирнув на кухню. — Недавно білили? — запитав.
— Разом з матір'ю. Минулого року, — одповіла так, наче пробачалася за таку самодіяльність.
— Непогано, — похвалив дільничний. Зазирнув до ванної й туалету. — В середньому стані…
Він посунув до кімнати, за ним я, завершувала цей напівурочистий похід Марія Петрівна.
Перша кімната — велика, з ліпною стелею й візерунчастим паркетом з прожилками чорного дерева — була трохи занедбана. Шпалери, гарні набивні шпалери жовтого кольору, потемнішали, мабуть, тому, що в будинку збереглося пічне опалення, і дим все ж потрапляв до кімнати.