— І тут — профілактичний! — суворо вимовив Непийвода. — З вами, громадяночко, хто ще мешкає? Здається, мати?
Він запитав це так, буцім звинувачував Лугову в розбазарюванні житлової площі: мовляв, удвох могли б притулитися і в меншій квартирі.
Марія Петрівна одразу збагнула цей підтекст, бо заперечила:
— Ні, ще чоловік.
— Який чоловік? — різко повернувся до неї старший лейтенант. — Згідно з домовою книгою…
— А ми лише позавчора побралися.
— Позавчора? — Непийвода метнув на мене швидкий погляд: отже, Пашкевич тут, і зараз ми братимемо його.
Я запитав:
— Чому не прописали чоловіка?
Відповіла щасливою посмішкою.
— Я ж кажу: тільки позавчора побралися. Не встигли.
— Непорядок… — пробуркотів Непийвода. Він зайняв зручну позицію біля дверей, що вели до сусідньої кімнати. — Чоловік дома?
— Звичайно. — Зазирнула у двері, покликала: — Іди сюди, котику, тут прийшли з жеку, ремонтом цікавляться.
За дверима почулося басовите кахикання — я швидко обминув Лугову, ставши ліворуч од дверей.
Марія Петрівна здивовано зиркнула на мене й відступила. Відступив і я, відступив мимовільно, бо сподівався побачити лисого Пашкевича, знав його, як свої п'ять пальців, а в дверях з'явився у майці високий патлатий молодик, кремезний, наче коваль, з волохатими грудьми.
— Добрий день, — прогудів басом і простягнув мені величезну долоню. Потиснув міцно й відрекомендувався: — Володя. Володимир Козлов, значить.
Я пробуркотів у відповідь щось невиразне: ніяк не міг оговтатися. Вже тримав у руках Пашкевича, вже затримав його, клятого бандюгу, а тут… Володя.
Володя обмінявся рукостисканням і з Непийводою, пробачився:
— З нічної зміни я, то й дозволив собі трохи покимарити.
— На автобусному також? — поцікавився Непийвода.
— Еге ж, ми з Машею разом.
— Вітаю! — сказав дільничний, але якось нещиро. Мабуть, як і я, настроївся на бандита. — Вітаю з одруженням.
Володя ніжно зиркнув на дружину. Ще не звик почувати себе в ролі чоловіка, провів рукою по грудях і засоромився.
— Вибачте, я без сорочки… А ви відносно ремонту?
— Оглядаємо житловий фонд, — ухильно відповів Непийвода.
— Ремонт зробимо, — запевнив Володя. — Найближчим часом.
— І прописатися, — зауважив дільничний. — Паспорт маєте?
— Зараз… — Володя позадкував до кімнати, повернувся з паспортом. — Ось прошу: штамп і все, як належить.
Непийвода погортав сторінки, повернув Володі документ. Мені здалося, зараз виструнчиться і козирне, як і вимагається від дільничного. Від цієї думки чомусь стало весело, відчув одразу полегшення: біс із ним, Пашкевичем, тут — гарна нова сім'я, двоє щасливих! А лисого все одно зловимо…
Непийвода і Горлов не поділяли мого оптимізму — ми стояли біля будинку Лугової, і обличчя в дільничних були розгублені.
— Що робитимемо? — поцікавився нарешті Горлов.
Я згадав упевненість, з якою сестра Пашкевича казала про Марію-львів'яночку. Вона тримала в руках конверт із зворотною адресою.
Отже, Марія є. А може, була?
— Треба перевірити всіх Марій, які виписалися в Пекарської після січня, — наказав. — І взагалі попитати: а раптом живе без прописки.
— Сьогодні субота, а домові книги в жеках, — заперечив Непийвода.
— Сьогодні й завтра відпочивати.
— А ви?
— А я що?..
— В чужому місті? — засумнівався Горлов. — Пообідали б у мене.
— Чому в тебе? — заперечив Непийвода. — До мене ближче — два квартали, і Катря знаєш які борщі варить!
Мені не хотілося обтяжувати їх: жінки й так скучили, а тут приведуть незнайомого капітана… Рішуче відмовився:
— У мене свої плани, хлопці, побачимось у понеділок. В управлінні.
Планів, власне, не було, та все ж поїхав до управління. Подзвонив додому. Марина одразу, після першого сигналу, схопила трубку, я подихав на мембрану мовчки, Марина негайно збагнула, хто це дихає, бо засміялася тихо й запитала!
— Ну, що там у тебе? Скоро додому?
Я подумав: були б у мене зайві гроші, злітав би в Київ і повернувся ранішнім рейсом у понеділок, але грошей було обмаль, і ніхто б не затвердив такі витрати.
Відповів чесно:
— Не знаю.
— А я скучила за тобою.
Якщо б вона знала, як скучив я! Однак серед чоловіків чомусь не заведено розпатякувати про свої почуття. Одповів: