Десь за годину до відкриття біля універмагу зупинився темно-зелений «рафик», з якого вивантажили столик, стілець і касу.
Шофер, лисий чоловік років тридцяти п'яти-сорока, поставив касу на стіл і розвісив на машині два килими. Вродлива жінка в білій кофтині сіла за касу, а чоловік оголосив, що бажаючі придбати килими, зразки яких вивішені, можуть зараз вибити чеки й одержати товар о десятій після відкриття магазину. Мовляв, адміністрація універмагу застосовує нові прогресивні методи торгівлі й чеки вибиватимуться попередньо, щоб не влаштовувати в магазині штовханини й ажіотажу.
Килими — річ дефіцитна. Біля каси одразу утворилася черга, хоч і коштували вони недешево: триста п'ять і триста п'ятдесят шість карбованців.
Касирка швидко вибивала чеки, рахувати гроші їй допомагав лисий чоловік, вона кидала купюри до брезентового мішка, що нагадував інкасаторський, а черга ставала все більшою: люди почали хвилюватися, лисий заспокоював, мовляв, килими поки що є, можливо, всім не дістануться, але продаватимуть ще після обідньої перерви. Закликав додержуватися черги. Дехто ліз уперед, виникали сварки, суперечки, штовханина, та касирка працювала швидко, блискавично рахуючи гроші.
За кілька хвилин до відкриття універмагу лисий оголосив, що килими кінчилися.
Щасливі володарі чеків з'юрмилися біля вхідних дверей, лисий повантажив касу й стіл, заніс у машину килими. В цей час універмаг одчинили, покупці побігли на четвертий поверх, намагаючись бути першими в черзі, лисий з касиркою сіли в машину, і вона зникла десь у напрямі вулиці Городецької.
А «щасливчики» виявилися зовсім не такими вже й пестунчиками долі, бо вже через кілька хвилин з'ясувалося, що ніяких килимів у магазині нема, й вони стали жертвою спритних шахраїв.
Толя дістав із шафи кілька фотографій, розклав на столі. Серед них був і знімок Пашкевича.
— Учора наші хлопці почали розслідування, — пояснив. — В однієї тітоньки виявилася гарна зорова пам'ять: описала лисого, як намалювала. І велика в мене підозра, що це — Пашкевич.
Тепер настала моя черга хвилюватися. Отже, ходить лисий бандит тут поруч, львівськими вулицями, вчора ще точно ходив, а я в цей час ласував шашликами.
— І скільки ж килимів вони продали? — поцікавився.
— Тридцять два. Одинадцять тисяч без малого. Уявляєш, за годину!
— Уявляю, — похмуро відповів я, — ще й як уявляю!
— А він не без фантазії.
— «Рафик»!.. Де міг дістати машину? І невже ніхто не запам'ятав номерів?
— Запам'ятали. Але ж…
— Фальшиві?
— Зняті з приватних «Жигулів». Машина побита й стояла у дворі. Точний розрахунок: ніхто на ній не їхатиме, отже, не зчинить галасу з приводу зникнення номерів.
— Де ж вони взяли касу?
— Багато хочеш од мене.
Нашу розмову перервав хлопець у світлому кримпленовому костюмі.
Крушельницький познайомив нас. Володарем запаморочливого костюма виявився лейтенант Ігор Проць — вчора він почав розслідування килимової афери й устиг опитати всіх потерпілих.
— Почнемо? — запитав коротко.
Крушельницький тільки кивнув.
Проць пропустив до кімнати понятих і високу сухорляву жінку в окулярах на довгому, зовсім не жіночому носі. Такі червоні носи здебільшого мають чоловіки, які полюбляють зазирати до всім відомого малогабаритного посуду, але в тої категорії роду людського очі, як правило, каламутні й невиразні, а в жінки, котру Проць підвів до столу, блищали за окулярами гостро й пронизливо, і я подумав, що, справді, від цих очей нічого не приховаєш.
Жінка, не роздумуючи, тицьнула пальцем з обламаним нігтем у фотографію Пашкевича й вигукнула мало не урочисто:
— Він! Ось це він, їй-богу, він, і я це тверджу цілком категорично!
Запротоколювавши її свідчення, Крушельницький відпустив понятих і попросив жінку присісти. Вона розташувалася біля столу в хазяйській позі, поклала на коліна велику сумку й відразу пішла в наступ:
— Куди ви дивитесь! Простий народ дурять, останні гроші забирають, а міліція де? Де, питаю я вас, і чи можна таке допускати?
— Дивуюсь я вам, Галино Григорівно, — засміявся Крушельницький, — така розумна жінка, а обвели вас навколо пальця, мов дитину.
Він мав неабиякий досвід, цей Толя, і одразу збив наступальний пафос жінки: Галина Григорівна якось жалібно зиркнула на нього й пояснила:
— Але ж такі гарні килими! І я давно хотіла саме червоний із квітами.
— За триста п'ятдесят шість?