— Візерунок… — зітхнула. — І колір… Якраз до наших меблів.
— Килими продають у магазині, а не на вулиці. Це вам не пиріжки.
— Не пиріжки, — погодилась. — Біс поплутав.
— От ми й з'ясували, що і без вашої вини не обійшлося.
— Черга ж була, і наче все офіційно.
— Наче! — ухопився за слово Толя. — Тільки наче… і ніхто не догадався документи в них попросити, адміністратора з магазину покликати.
— Гадали, що той лисий…
— Ну, добре… А касирка? Опишіть її зовнішність. — Витягнув з теки аркуш паперу. — Ось тут записано: чорнява, брови густі, висока зачіска… Всі кажуть: вродлива. А точніше? Вродливі, вони також різні.
— Звичайно, — погодилась. — А ця, як лялька. Знаєте, магазинна лялечка. Вії довгі, наклеєні, і губки бантиком. По Академічній такі вечорами ходять.
— Обличчя видовжене чи кругле?
— Скоріше кругле. Ніс кирпатий, і чому це таких вродливими називають?
Певно, Галина Григорівна вимірювала жіночу вроду довжиною власного носа, і тут з нею важко було погодитись. Але ж і заперечення могло викликати її негативну реакцію — мабуть, тому Толя й не відповів на її запитання. Натомість уточнив:
— Очі чорні?
— Не до очей було: черга й штовхалися.
— Може, якісь особливі прикмети? Родимка, бородавка, шрамик?
— Є маленька родимка. — Торкнулася лівої щоки. — Отут. І губки бантиком. А більше ніби нічого. Дівка як дівка.
— Ви кажете — чорнява. Але ж у комісійних знаєте скільки перук! У вас око жіноче, зірке, випадково не звернули уваги?
Галина Григорівна подумала трохи.
— Сумнівно. Ви запитали і, здається, була в перуці, однак тоді не подумала, дивилася й не подумала. Може, і не в перуці.
— Дякую! — Толя підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте Галина Григорівна додержувалася іншої думки.
— А гроші? — запитала. — Як бути з грішми? Триста п'ятдесят шість карбованців. Хто їх мені поверне?
— Спіймаємо злочинців, і суд вирішить.
— Мені гроші зараз потрібні.
— Можу тільки поспівчувати.
— А якщо ви їх півроку ловитимете? Чи навіть рік?
— Постараємося раніше.
— Постарайтеся, будь ласка. Таке шахрайство! Усе місто гомонить.
Я подумав, що не без допомоги самої Галини Григорівни, котра встигла вже розповісти про своє нещастя не одній кумоньці.
Вона пішла. Крушельницький зібрав зі столу фотографії, залишивши Пашкевичеву.
— Які враження? — запитав. — І що робитимемо?
Ділитися з ним враженнями про Галину Григорівну не було рації, та й запитав він, здається, так, для, годиться. Мені було ясно: треба починати з пошуків каси. Це було зрозуміло не тільки мені, бо Толя сказав:
— Список магазинів, де встановлені каси, складається. Поділимо місто на квадрати, підключимо дільничних. Як з «рафиком»? — обернувся до Проця.
— Автоінспекція шукає.
— Машин розвелося… — зітхнув Толя, однак, по-моєму, не зовсім щиро, бо мав прямий і безпосередній стосунок до збільшення автопарку: хто возив мене вчора на власних «Жигулях»?
— Чорнявка, певно, Марія, — висловив здогад я.
— Авжеж, торговельна кадра.
— Тому до продовольчих магазинів — насамперед!
— Слушно.
— Маємо дві майстерні, де ремонтують каси, — сказав Проць. — Я вже послав туди. До речі, — повернувся до мене, — там на вас двоє дільничних чекають.
— Клич їх сюди, — пожвавішав Крушельницький.
Непийвода і Горлов сіли попід стіною поруч, вигляд мали не те що винуватий, якийсь збентежений: вже знали про вчорашні події і догадувалися, яким чином це стосується їх.
Крушельницький не став переконувати дільничних у протилежному.
— Пашкевич був чи є на ваших дільницях! — заявив, як на мене, надто категорично. — Шукайте Марію, вона з ним учора була. Чорнява, вродлива й губки бантиком. Маленька родимка на лівій щоці. Чорнява красуня з лисим чоловіком, це вже немало!
Непийвода засовався на стільці. Це можна було зрозуміти як не цілковиту згоду з Толиною категоричністю!
Крушельницький одразу помітив це, бо вів далі з притиском:
— Йдіть і знов просійте крізь сито всіх Марій.
Старші лейтенанти підвелися синхронно. Горлов запитувально зиркнув на мене — адже домовлялися разом доводити до кінця справу, проте ми мусили кинути зараз усі сили на пошуки каси.
Я лише махнув Горлову рукою, і дільничні пішли, гадаю, не дуже задоволені: клятий Пашкевич із своєю Марією порушили весь усталений ритм їхньої роботи. А кому це приємно?
Список магазинів, які дісталися на мою долю, виявився чималеньким: двадцять дев'ять. Але хлопці, враховуючи мою необізнаність з містом, поступилися найкращим квадратом. Не в центрі, де, зважаючи на нескінченні львівські вулички й завулки, сам чорт заблукає, а на новому масиві. Магазини там розташовані далі один від одного, зате це скуповувалося гранично простим, як кажуть, квадратно-гніздовим плануванням вулиць.