Марина знімає з плеча якусь неіснуючу пір'їнку, підштовхує мене до дверей, я цмокаю її у щоку, нам не хочеться розлучатися, і я справді вважаю в ці секунди Каштанова Синьою Бородою. Але двері нарешті грюкають за мною, я натискаю на кнопку ліфта, бо маю поспішати.
Я полюбляю добиратися на роботу пішки, проте іноді й три-чотири хвилини, які виграєш у тролейбусі, мають значення. Сьогодні — мають, я навіть запізнююсь на дві хвилини, що дозволяю собі дуже рідко, однак, зрештою, сьогодні вихідний, і ніхто не дорікатиме мені.
Те, що Каштанов уже в кабінеті, я знав ще на вулиці — полковницька «Волга» стояла біля під'їзду, та, відчинивши двері, не побачив начальства на звичному місці за столом. Каштанов стояв спиною до мене й розглядав щось за вікном.
Я привітався. Полковник не відповів, тільки зробив запрошувальний жест рукою. Постояв трохи біля вікна, зітхнув і запитав:
— Бачив троянди в сквері?
— Угу… — Чесно кажучи, троянди мене зараз не цікавили.
— Сорт «Глорія Деї», — повідомив Каштанов так, наче вробив якесь відкриття.
У квітах я розбирався погано й делікатно промовчав.
— Троянда, яка за період цвітіння тричі міняє колір, — повчально вів далі Каштанов.
— Невже? — запитав я знов-таки виключно з делікатності.
— Квіти вирощувати, це тобі не за квартирними злодюжками ганятися. Благородна справа…
Я не міг погодитися з полковником: ловити досвідченого злодія складніше, ніж голіруч рвати найколючіші троянди. Зрештою, Каштанову це відомо значно краще за мене, але начальство на те й начальство, що хід думок його значно складніший і звивистіший, ніж у підлеглих.
— Так, благородна справа… — повторив Каштанов. Відійшов од вікна, сів у крісло поруч столу, запропонувавши мені друге. — Є справа, Серього, — мовив.
Каштанов називає мене Серьогою лише сам на сам, і я це сприймаю, як вияв довір'я, бо знаю, що багатьом своїм підлеглим полковник не дарує такої ласки. І все ж не втримуюсь від невеличкої шпильки:
— Без справи, Михайле Карповичу, до вашого кабінету рідко хто заходить.
Каштанов настроєний благодушно і ніяк не реагує на мою зухвалість.
— Ось тобі тека, Серього, — знімав зі столу звичайну канцелярську паку з не менш банальними мотузочками. — зник інженер Бабаєвський…
— І треба негайно його розшукати! — легковажно перебиваю полковника.
— Краще не можна сформулювати. — Все ж в очах Каштанова я помічаю веселі зайчики. Але веде далі, як і раніше, нудно й сухо: — Місяць тому інженер Євген Максимович Бабаєвський пішов у відпустку. Спочатку відпочивав тут, у Києві, потім вирішив покупатися в морі. Два тижні тому поїхав до Криму й досі не повернувся, хоча вже п'ять днів тому мусив вийти на роботу.
— Загуляв… — кажу я.
— Все можливо, — зупиняє мене Каштанов, — проте я не став би тривожити тебе в неділю, якби не такі обставини: по-перше, Бабаєвський один з провідних конструкторів… — полковник називає відомий науково-дослідний інститут, — і його зникнення чи затримка вже є надзвичайною подією. По-друге, деякий час Бабаєвський працював в Алжірі. Повернувся звідти недавно й придбав «Волгу». На новій машині поїхав у відпустку.
— Може, розбився? — роблю я припущення, хоча знаю, що в таких випадках наша служба спрацьовує безвідмовно, і про Бабаєвського все було б давно відомо.
Каштанов докірливо дивиться на мене. Терпляче наше начальство: інший давно б вигнав мене не тільки з кабінету, а й взагалі з карного розшуку — справді, стільки ідіотських запитань за кілька хвилин може поставити лише цілковитий нездара. Та полковник знає, що інспектор Хаблак не такий уже простачок, яким прикидається.
— Не розбився, — посміхається Каштанов, — це ми можемо твердити категорично, бо на четвертий день по від'їзді Бабаєвський продав «Волгу» через комісійний магазин. Це ми встановили вчора. Зняв з обліку в автоінспекції і продав.
Справа починає набирати зовсім неочікуваного повороту, І тепер, певно, вогники цікавості зблискують у моїх очах. Каштанов підводить пальця.
— Знаєш, скільки коштує нова «Волга» на базарі? — каже. — Мало не вдвічі дорожче. Сумнівно, щоб Бабаєвський взяв такі гроші з собою. Крім того, нікому на роботі, а також батькові — живе він з батьком — не казав, що хоче продати автомобіль. Отже, поїхав на південь машиною. Батько навіть допомагав вантажити валізу до багажника. Відбув дванадцятого червня, і жодної звістки.