Десь об одинадцятій, після п'ятого магазину, я подзвонив черговому по управлінню: домовились, що триматимемо його в курсі справ. Проте нічого радісного він не повідомив — прочесали вже більше половини торговельних точок, і жодного сліду.
Я уявив, як ходять по магазинах і їдальнях, лаючись і буркочучи собі під ніс прокльони, мої колеги по розшуку, а падлюка Пашкевич розкошує десь з чорнявкою, цілує губки бантиком, нах-хаба клятий.
Розізлився й трохи бадьоріше побіг до їдальні, яка значилася в моєму маршруті.
Ще раз подзвонив до управління о другій, коли магазини зачинялися на перерву. Черговий, дізнавшись, хто телефонує, радісно загорлав у трубку:
— Товаришу капітан, майор Крушельницький просив вас терміново приїхати!
— Знайшли?
— Здається.
Я вийшов з будки телефону-автомата, відчувши, як одразу поважчали в мене ноги. Цікаво: ще хвилину тому готовий був бігати до вечора, а нараз захотілося сісти негайно, навіть он на ту урну для сміття чи просто на бровку тротуару — сісти, витягнути ноги й ні про що не думати.
Слава богу, побачив зелений вогник таксі. Неймовірно, але таксист зупинився, більше того, він не заперечив, коли Я назвав адресу, а може, просто не захотів сперечатися з людиною, котра їде до управління міліції: хто ж його зна, що за один!
Крушельницький розмовляв з кимось по телефону. Помахав мені рукою, запрошуючи сідати, вів мову далі:
— Візьміть машину й привезіть її сюди. Негайно, дуже прошу не затримуватися. Так, так, ми чекаємо.
Поклав трубку, подивився на мене затяжним поглядом, проте нічого не сказав.
— Знайшли касу? — не витримав я довгої паузи.
— Ні, не знайшли. Але Проць надибав їдальню, звідки її вивезли. Виявляється, ще чотири дні тому. І офіціанткою там Марія Панасівна Щепанська. Два роки тому звільнилася з колонії. Перед цим працювала продавщицею і одержала строк за нестачу. У п'ятницю подала заяву й пішла з роботи. Уявляєш, у січні Щепанська була у «відпустці і їздила до Кривого Рога, там у неї чи то родичі, чи то знайомі.
— Адреса?.. — ледь не застогнав я од нетерпіння.
Крушельницький похитав головою.
— Така штука, — пояснив. — Вона прописана на вулиці Зеленій, однак там не мешкає. Полаялася з хазяйкою і зняла десь іншу кімнату. Зараз Проць привезе сюди її подругу, розшукає і привезе — вона знає, де живе Щепанська.
Я засовався на стільці.
— І в якій же їдальні працювала Щепанська? — запитав.
— Офіціанткою у вареничній. Поблизу заводу автонавантажувачів. Минулого року там поміняли касу, а стару викинули в сарай з різним мотлохом. Замок цвяхом можна відімкнути, сарай у дворі й ніким не охороняється. Та й кому потрібні старі каструлі й списаний посуд? Ключ від сарая висить у підсобці. Щепанська могла захопити його в собою, увечері під'їхали машиною, винесли касу, й з кінцями. А в неділю викинули кудись у річку чи озеро — сто років шукай!
— А як портрет — сходиться?
— Тютілька в тютільку: чорнява, вродлива й губи яскраво фарбує.
— А фото?
— На жаль, нема, вона свою особисту справу поцупила. Перед тим, як звільнитися.
— Прописана на Зеленій, а живе на Пекарській! — Мені зробилося весело. — Ось подивишся, мешкає на Пекарській, і ми її, рабу божу, разом з лисим красунчиком… — Мені не вдалося закінчити цю радісну і, як виявилося невдовзі, безпідставно радісну тираду, бо двері розчинилися і Проць завів до кімнати біляву дівчину.
— Оля Верещака, — представив. — Подруга Щепанської.
Проць підсунув дівчині стільця, вона присіла, збентежившись, на краєчок, зиркнула спідлоба сторожко.
— Ну й чудово! — посміхнувся Крушельницький широко, мов давній знайомій. — Ви, Олечко, давно приятелюєте з Марією?
— Рік уже чи трохи більше. Працюємо разом.
— Подруги?
— Так.
— Давно бачились?
— У п'ятницю вона розрахунок брала.
— Чому звільнилася?
— Кращу роботу знайшла. Тут дев'яносте карбованців, а там сто десять і прогресивка.
— Де?
— В гастрономі.
— Якому?
— А я не розпитувала.
— Бували в Марії на квартирі?
— Звичайно.
— Де мешкає?
— На Пекарській.
Крушельницький мимоволі зиркнув на мене й задоволено посміхнувся.
— Номер будинку й квартири?
— А я не знаю.
— Як це так? Ходили до подруги й не знаєте?
— А для чого мені? Дім знаю і квартиру. На другому поверсі праворуч. А дім, здається, третій від Чкалова. Маша в бабусі кімнату зняла: сорок карбованців на місяць,