— Поїхали, — підвівся Крушельницький, — покажете нам квартиру Щепанської.
— Для чого вам?
— Кажуть, гарна жіночка. Познайомите?
Оля зміряла Крушельницького оцінюючим поглядом.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше!
— Запізнилися, в Марічки вже є…
— Це той лисий?
— Звідки знаєте?
— Ми, дорогенька, все знаємо.
— Він вас із сходів спустить. Ревнивий і злий.
— Ревнивий — це добре. І давно він у Марії?
— З тиждень.
— Добре лисим: дівчата їх люблять.
Оля хихотнула.
— Скажете…
— Неправда?
— У вас таке гарне волосся…
Це був прямий натяк, і Крушельницький негайно перепасував дівчину мені:
— Он у кого чуприна — на десятьох вистачить.
Оля подивилася на мене, та я, видно, не справив на неї враження: знову повернулася до Толі й поправила зачіску.
— Для чого вам Марічка? Міліція, і раптом Марічка!
— Поїхали… — Крушельницький обережно взяв її за лікоть і повернув до дверей, — поїхали, дорогенька, бо мені іноді буває дуже важко відповісти на отак прямо поставлені запитання.
Ми приїхали на Пекарську, і Оля вказала на браму в старому почорнілому будинку. Пояснила, що квартира бабусі — перша в коридорі праворуч.
Дівчина залишилась у машині з шофером, а ми втрьох піднялися сходами. Коридор — довгий і темний, двері високі, важкі, оббиті залізними смугами, наче пожильці збиралися відбивати ворожу навалу.
Ми з Толею стали обабіч дверей, а Проць подзвонив, різко й вимогливо. Ніхто не обізвався, і лейтенант подзвонив ще раз, нарешті за дверима почулося чвалання й тонкий голос запитав:
— Хто?
— З газової інспекції.
Клацнув замок, потім ще один, двері одчинилися напрочуд плавно й тихо, і маленька суха бабуся в хустці визирнула до коридора. Я трохи відсторонив її і прослизнув до передпокою. Знав, що вхід до кімнати Щепанської праворуч, нечутно ступив кілька кроків і зупинився на порозі.
Кімната була порожньою.
Крушельницький вже зник за дверима бабусиної кімнати, й Проць зазирає до кухні. А стара, як, зупинилася на порозі передпокою, так і стояла, лячно дивлячись на дивних гостей.
Я зайшов до кімнати, одчинив дверцята гардероба, зазирнув під ліжко, хоч уже знав, що ні Щепанської, ні Пашкевича тут нема, що знову ми запізнилися: ні в гардеробі, ні в старомодному комоді не було жодної речі, котра могла належати Марусі-красуні чи її лисому коханцеві.
Вийшов до передпокою й зіткнувся ніс до носа з Крушельницьким. Він похитав головою, я зло вилаявся крізь зуби, але Толя не сприйняв мого обурення, посміхнувся й сказав:
— Тепер вони вже нікуди не дінуться. — Обернувся до старої, пояснив: — З міліції ми, бабусю, і вибачте, що отак от увірвалися. Де ваші квартиранти?
— А з'їхали.
— Коли?
— У суботу.
Це було цікаво: з'їхали за день до афери з килимами. Ніч десь перебули, а потім, зібравши гроші під універмагом, одразу накивали п'ятами.
Крушельницький витягнув з кишені папірець.
— Ви, бабцю, читати вмієте?
— Чого не вміти, от бачу тільки…
— Оце постанова на обшук у вашій квартирі. — Проставив дані й розписався на папірці. — Згідно з законом в екстрених випадках можемо й без дозволу прокурора. Зараз лейтенант покличе понятих, — кивнув у бік Проця. — До речі, Ігоре, скажи Олі, нехай зайде сюди.
— За які це гріхи? Живу мирно й нічого не вкрала, — образилася стара.
— Ви — нічого, а ваші квартиранти…
— Чого мушу за них відповідати?
— Ваші пожильці — небезпечні злочинці, й ми шукаємо їх.
— Марійка — злочинець? — не повірила. — Тиха й смирна, рік жила й нічого.
— У тихому болоті чорти водяться. Не казала вам, що в колонії була?
— Це ж як розуміти: у тюрмі?
— Точно, бабцю, по-вашому в тюрмі.
— А що зараз украла? — прозорі старечі очі нараз зблиснули цікавістю.
— А це, бабцю, поки що таємниця. — Крушельницький розклав на столі, вкритому лляною скатертиною, фотографії. Дочекався, поки Проць приведе понятих, запропонував старій: — Гляньте, хто з них ваш квартирант?
Бабка прилаштувала окуляри, довго й з цікавістю розглядала знімки, нарешті впевнено тицьнула у фото Пашкевича. Впізнала його і Оля.
Приїхала оперативна група ї, поки хлопці робили обшук, Крушельницький почав допит старої. Виявилось, звуть її Катериною Спиридонівною. Приїхала до Львова одразу по війні з чоловіком, який працював на заводі «Львівсільмаш». П'ять років тому той помер, і стара вирішила здавати кімнату. По-перше, додача до пенсії, по-друге, не так сумно, є з ким словом перемовитись.