Але спробуй прочесати всю приміську зону! Десятки населених пунктів, великих і малих, одні райцентри чого варті…
А якщо їздили просто по машину до знайомого шофера? Автоінспекція вже займається «рафиками» зеленого кольору, треба, щоб звернули увагу й на приміську зону.
Я був упевнений: коли Пашкевич із Щепанською осіли під Львовом, ми знайдемо їх швидко. Ми знайдемо їх, якщо забилися у глибоку нору десь у Туркменії, все одно не гуляти злочинцям на волі, проте час… Не маємо права дати їм жодного зайвого дня, години.
А вони минали — години, і нічого втішного нам не приносили…
Ще з неділі ми блокували вокзали, мобілізували дружинників, увесь наш численний актив. В усіх поїздах були наші люди, в усіх селах і містечках приміської зони придивлялися до кожної нової особи.
У четвер увечері ми з Олею Верещакою пішли до кінотеатру «Орбіта».
У липні о дев'ятій ще ясно. Оля стала за кілька кроків до входу, щоб Щепанська побачила її здалеку, я зайняв зручний пост у касовому приміщенні, звідки проглядалися усі підходи до кінотеатру.
Сеанс мав початися за дев'ять хвилин. Люди юрмилися біля кас, ішов популярний фільм, і продавалися останні квитки.
Оля стояла, недбало помахуючи сумочкою. Я знав, що дівчина нервує, та зовні вона нічим не виказувала цього. Удавала, що нетерпеливиться, і час від часу поглядала на годинник.
Ось повернулася праворуч, припинила махати сумочкою. Я також подивився у цей бік: протилежним тротуаром наближалася дівчина в яскравій шовковій сукні — чорнява, вродлива, якась визивна.
Невже Щепанська?
Але Оля відвела погляд, а дівчина повернула за ріг.
До початку сеансу лишилося чотири хвилини, і останні глядачі поспішали зайняти місця.
З-за рогу, де щойно зникла дівчина в яскравій сукні, вийшла жінка у білій кофтині — чомусь подумки я уявляв собі Щепанську саме в білій кофтині, певно, тому, що всі обмануті нею покупці килимів казали про це, — з високою зачіскою й також чорнява. Прямує через вулицю до кінотеатру, проте Оля чомусь повернулася до неї спиною.
Обернися, глянь!
Дівчина наче почула мене, обернулася, сковзнула байдужим поглядом по жінці…
Знову не Щепанська.
А до початку сеансу лишається тільки хвилина.
Ми домовилися з Олею, що вона почекає ще п'ять-шість хвилин і піде в зал після журналу разом з іншими глядачами, що запізнилися. Минули ці шість хвилин — Щепанська не з'явилася. Плануючи операцію, ми передбачали, що вона може прийти й після сеансу: на всяк випадок за рогом стояла машина, а в залі, крім мене, сидів ще Проць.
Та всі наші надії виявились марними.
Наступного дня до Львова прилетів Дробаха. Він викликав Верещаку, і ми швидко домовилися, що Оля негайно повідомить нас, якщо їй подзвонить Щепанська. Не гаючи жодної хвилини. Виявилось — недаремно. Щепанська зателефонувала Верещаці наступного дня.
Оля подзвонила мені одразу після закінчення розмови, розповідала, поспішаючи й хвилюючись. Я слухав її, зрідка перепитуючи.
Зрештою, у Верещаки із Щепанською відбулася приблизно така розмова:
Щепанська. Це ти, Олюню? Привіт, красуне, це — Марія.
Верещака. Доброго дня, Марічко. А я на тебе вчора чекала — зачекалася. Хотіла після кіно зайти, але ж твій кадр…
Щепанська. З'їхали ми…
Верещака. Ого, з вами не занудьгуєш! Куди?
Щепанська. Борисові там не сподобалось. На дачу.
Верещака. У Брюховичах?
Щепанська. Колись побуваєш… Ну, як там на роботі?
Верещака. Нормально: працюємо, вареники робимо.
Щепанська. І ніхто вас не тривожив?
Верещака. Хто б мав?
Щепанська. Обехеесівці, ревізори…
Я посміхнувся: оце найбільше цікавило Щепанську.
Верещака. Стояче болото. Нам ревізія що! Нехай обехеесівців Варвара Всеволодівна боїться, на те вона й завідуюча.
Щепанська. Ну, добре, красуне. Значить, порядок?
Верещака. Ти звідки?
Щепанська. Біля оперного.
Верещака. Може, збіжимося? Я скоро кінчаю.
Щепанська. Не можу, красуне. В мене поїзд через тридцять п'ять хвилин.
Верещака. Куди ти?
Щепанська. Додому.
Верещака. Гарна дача?
Щепанська. Жити можна. Ну, я тобі подзвоню.
Верещака. Чекай, я завтра вихідна, на Брюховицьке озеро хочу. Може, до вас заскочу.