Выбрать главу

Але спробуй прочесати всю приміську зону! Десятки населених пунктів, великих і малих, одні райцентри чого варті…

А якщо їздили просто по машину до знайомого шофера? Автоінспекція вже займається «рафиками» зеленого кольору, треба, щоб звернули увагу й на приміську зону.

Я був упевнений: коли Пашкевич із Щепанською осіли під Львовом, ми знайдемо їх швидко. Ми знайдемо їх, якщо забилися у глибоку нору десь у Туркменії, все одно не гуляти злочинцям на волі, проте час… Не маємо права дати їм жодного зайвого дня, години.

А вони минали — години, і нічого втішного нам не приносили…

Ще з неділі ми блокували вокзали, мобілізували дружинників, увесь наш численний актив. В усіх поїздах були наші люди, в усіх селах і містечках приміської зони придивлялися до кожної нової особи.

У четвер увечері ми з Олею Верещакою пішли до кінотеатру «Орбіта».

У липні о дев'ятій ще ясно. Оля стала за кілька кроків до входу, щоб Щепанська побачила її здалеку, я зайняв зручний пост у касовому приміщенні, звідки проглядалися усі підходи до кінотеатру.

Сеанс мав початися за дев'ять хвилин. Люди юрмилися біля кас, ішов популярний фільм, і продавалися останні квитки.

Оля стояла, недбало помахуючи сумочкою. Я знав, що дівчина нервує, та зовні вона нічим не виказувала цього. Удавала, що нетерпеливиться, і час від часу поглядала на годинник.

Ось повернулася праворуч, припинила махати сумочкою. Я також подивився у цей бік: протилежним тротуаром наближалася дівчина в яскравій шовковій сукні — чорнява, вродлива, якась визивна.

Невже Щепанська?

Але Оля відвела погляд, а дівчина повернула за ріг.

До початку сеансу лишилося чотири хвилини, і останні глядачі поспішали зайняти місця.

З-за рогу, де щойно зникла дівчина в яскравій сукні, вийшла жінка у білій кофтині — чомусь подумки я уявляв собі Щепанську саме в білій кофтині, певно, тому, що всі обмануті нею покупці килимів казали про це, — з високою зачіскою й також чорнява. Прямує через вулицю до кінотеатру, проте Оля чомусь повернулася до неї спиною.

Обернися, глянь!

Дівчина наче почула мене, обернулася, сковзнула байдужим поглядом по жінці…

Знову не Щепанська.

А до початку сеансу лишається тільки хвилина.

Ми домовилися з Олею, що вона почекає ще п'ять-шість хвилин і піде в зал після журналу разом з іншими глядачами, що запізнилися. Минули ці шість хвилин — Щепанська не з'явилася. Плануючи операцію, ми передбачали, що вона може прийти й після сеансу: на всяк випадок за рогом стояла машина, а в залі, крім мене, сидів ще Проць.

Та всі наші надії виявились марними.

Наступного дня до Львова прилетів Дробаха. Він викликав Верещаку, і ми швидко домовилися, що Оля негайно повідомить нас, якщо їй подзвонить Щепанська. Не гаючи жодної хвилини. Виявилось — недаремно. Щепанська зателефонувала Верещаці наступного дня.

Оля подзвонила мені одразу після закінчення розмови, розповідала, поспішаючи й хвилюючись. Я слухав її, зрідка перепитуючи.

Зрештою, у Верещаки із Щепанською відбулася приблизно така розмова:

Щепанська. Це ти, Олюню? Привіт, красуне, це — Марія.

Верещака. Доброго дня, Марічко. А я на тебе вчора чекала — зачекалася. Хотіла після кіно зайти, але ж твій кадр…

Щепанська. З'їхали ми…

Верещака. Ого, з вами не занудьгуєш! Куди?

Щепанська. Борисові там не сподобалось. На дачу.

Верещака. У Брюховичах?

Щепанська. Колись побуваєш… Ну, як там на роботі?

Верещака. Нормально: працюємо, вареники робимо.

Щепанська. І ніхто вас не тривожив?

Верещака. Хто б мав?

Щепанська. Обехеесівці, ревізори…

Я посміхнувся: оце найбільше цікавило Щепанську.

Верещака. Стояче болото. Нам ревізія що! Нехай обехеесівців Варвара Всеволодівна боїться, на те вона й завідуюча.

Щепанська. Ну, добре, красуне. Значить, порядок?

Верещака. Ти звідки?

Щепанська. Біля оперного.

Верещака. Може, збіжимося? Я скоро кінчаю.

Щепанська. Не можу, красуне. В мене поїзд через тридцять п'ять хвилин.

Верещака. Куди ти?

Щепанська. Додому.

Верещака. Гарна дача?

Щепанська. Жити можна. Ну, я тобі подзвоню.

Верещака. Чекай, я завтра вихідна, на Брюховицьке озеро хочу. Може, до вас заскочу.