Щепанська. А ми не в Брюховичах.
Верещака. То де ж?
Щепанська. Я на тому тижні тобі подзвоню, приїдеш — побачиш. Чао.
І поклала трубку.
Крушельницький, який слухав розмову по паралельному телефону, зиркнув на годинник. Підхопився.
— Скоріше до вокзалу! Через двадцять хвилин поїзд.
— Могла й збрехати.
— А якщо ні?
Перестрибуючи через сходинки, ми збігли до машини. Справді, через двадцять хвилин відходила електричка до Мостиськи, і ми встигли сісти в неї.
Проминули кінечний вагон, уважно розглядаючи всіх молодих і вродливих жінок. Навіть схожої на Щепанську тут не було: кілька зовсім молодих дівчаток, дві чи три бабусі й усе.
Перейшли до наступного вагона. Попереду Крушельницький у світлому костюмі й неймовірно піжонській краватці. По-моєму, якщо перенести барви й візерунки з Толиної краватки на полотно, вийшла б абстрактна картина високого класу.
Ми йшли повільно, ліниво перемовляючись: двоє друзів, які шукають гарні місця. Здається, навіть не дивилися на пасажирів, та не було жодної жінки, на котру б не звернули уваги.
У передостанньому вагоні сиділо напрочуд багато молодих жінок — у кутку біля вікна зайняла місце красуня в кучмою чорного волосся і яскраво підмальованими губами, навпроти неї — білявка у квітчастій шовковій хусточці.
Толя, побачивши чорняву, притишив хід. Я легенько штовхнув його, даючи зрозуміти, що також бачу її. Ми вийшли до тамбура, і Крушельницький стиха вилаявся:
— Ці усні портрети — до дідька лисого! Родимки на щоці нема, а так — вилита Щепанська. Вродлива й губки бантиком…
— У половини жінок — губки бантиком, — пробуркотів я.
Поїзд зупинився, пасажирів вийшло мало, і ми поспішили до останнього вагона. Нам таки не щастило, певно, Щепанська все ж збрехала Олі й затрималася в місті.
Пасажири йшли вздовж поїзда, я дивився крізь вікно, як поспішають до сходів з перону. Біля самого вікна пройшла білявка у шовковій кольоровій хусточці, вродлива жіночка. Ще в поїзді я звернув на неї увагу: сиділа навпроти чорнявої красуні в попередньому вагоні.
Справді, гарна жіночка, і тепер я точно бачу: в неї родимка на лівій щоці…
Боже мій, фарбована блондинка, а вчора могла бути навіть рудою, година, і ти яскрава блондинка — так, зараз повз наш вагон, котрий вже рухається, мабуть, іде Щепанська.
Марія Панасівна Щепанська власною персоною: родимка й пухкі губи червоним бантиком. Я схопив Толю за плече.
— У вікно, дивись у вікно! — вигукнув у вухо, проте він уже не міг побачити блондинку — електричка набрала швидкість.
Я рвонувся до тамбура: першим порухом було зупинити поїзд стоп-краном, та одразу збагнув безглуздість цього наміру. Електричка проїде ще кілька сотень метрів, потім поки відчинять двері, поки добіжиш до перону, — все одно Щепанську вже не знайдеш.
— Роззяви ми а тобою бездарні. Випустили Щепанську.
— Ти що, блекоти об'ївся?
Я потягнув Толю до тамбура.
— Пам'ятаєш блондинку в хусточці, навпроти чорнявої красуні сиділа? В попередньому вагоні?
— Ну?
— То в неї родимка на лівій щоці. І зійшла зараз — у Городку.
— Невже?
— Сиділа лівою щокою до вікна, ми й проґавили. Вік собі не прощу.
— Захопилися чорнявкою, — зітхнув Толя. — Чисто психологічний прорахунок. І все ж не картай себе так: жінок з родимками багато.
— Але ж сукня і хусточка! Сукня з жовтими квітами на чорному фоні й така ж хусточка. Зараз ми вийдемо й зателефонуємо Олі.
— Мусить знати сукні Щепанської, — погодився Толя. Потер руки й мовив з ентузіазмом: — Якщо Щепанська в Городку, нікуди не подінеться. Завтра ж візьмемо.
З наступної станції ми подзвонили до Львова. На наше щастя, Верещака затрималася на роботі чи просто збрехала Щепанській, що закінчує, зрештою, яке це мало значення? Головне — вона підтвердила: Щепанська справді має таку сукню — жовті хризантеми на чорному фоні.
Ми повернулися в Городок першим же поїздом. Подзвонили Дробасі. Слідчий розхвилювався (я уявив, як дмухає на кінчики пальців із бездоганними нігтями), сказав, що негайно виїжджає, і наказав, не марнуючи часу, підняти по тривозі увесь склад місцевої міліції і дружинників.
Дробаха приїхав справді одразу, попросив ще раз розповісти про блондинку з родимкою і схвально покивав головою.
— Гарне око у вас, Хаблак, — мовив.
— Нічого не поробиш, професія!
— Так, — погодився, — професія зобов'язує, проте у вас було всього дві-три секунди…
— Електронне око, — зареготав Крушельницький. — Та врахуйте, навіть електронні машини вимагають живлення… Я можу повести вас до такої чайної!