Відібравши дві фотографії, я попросив старого позичити їх нам — потрібні для розшуку його блудного сина; як тільки знайдеться, повернемо.
Посіявши таким чином зерно надії у дідову душу, я розпрощався з Максимом Сидоровичем далеко не так оптимістично настроєний, як він.
Наступний візит — до районної автоінспекції. Тут починаються операції, пов'язані з продажем автомобілів, тут машини мусять пройти технічний огляд, після чого їхні власники одержують відповідний документ до міської ДАІ. Отже, два тижні тому, а точніше, чотирнадцятого червня, тут бачили Євгена Максимовича Бабаєвського або людину, яка знімала з обліку його «Волгу». Я навіть знаю, хто саме бачив цю людину: на довідці, що зберігається в міській ДАІ, стоїть підпис автоінспектора — молодшого лейтенанта Павла Харченка.
Молодший лейтенант попереджений про мої відвідини і, коча сьогодні йому тут нема чого робити, нудиться в темнуватій кімнаті, заставленій пошарпаними столами й шафами з картотекою й номерними знаками.
Ми вітаємося, і молодший лейтенант пропонує мені найзручніше місце в кімнаті: крісло за столом, певно, начальника районної автоінспекції. Не погоджуюсь і примощуюсь на стільці навпроти нього — не тому, що такий уже й скромний, просто звідси мені ближче до Харченка.
Я хочу, щоб молодший лейтенант пригадав усе, що може пригадати, а для цього треба зазирати йому у вічі, крім того, либонь, існує якийсь невидимий зв'язок між людьми, І я чомусь упевнений: чим ближче люди одне до одного, тим легше здійснюється цей зв'язок.
Прохально зазираю у вічі Харченка й запитую:
— Два тижні тому у вас знімали з обліку білу «Волгу», номерний знак КИФ 22–35. Пам'ятаєте цей випадок?
Молодший лейтенант хмуриться й дивиться на мене насторожено.
— У нас, знаєте, щодня… зняти з обліку, поставити… Круговерть…
Я розумію Харченка: біс його зна, чого це з'явився настирливий капітан з карного розшуку. Може, вони проґавили щось, і найкраща позиція: знати не знаю й відати не відаю…
— Звичайно, круговерть, — погоджуюсь, — і чорта з два щось запам'ятаєш. Але ж по очах бачу: пам'ять у вас дай боже кожному, та й «Волга» примітна — біла й нова. І велика в мене підозра: знімав з обліку її не справжній господар, а, можливо, вбивця.
Очі в молодшого лейтенанта округлюються. Вбивця — це серйозно, і він одразу сам стає зосередженим, перехиляється до мене через стіл і каже:
— Здається, пригадую… Гарна машина, три тисячі на спідометрі, я ще подумав: спекулянт клятий, злупить за неї ого скільки!
Я розкладаю на столі перед молодшим лейтенантом три фотографії, в тому числі знімок Євгена Максимовича Бабаєвського.
— Один з них — власник отої «Воліти», — кажу.
Харченко заперечливо хитає головою.
— Ні, з обліку знімав зовсім інший.
— І ви добре запам'ятали його? — запитую з надією.
— Звичайно, — відповідає, і без удаваної скромності додає: — У мене взагалі гарна зорова пам'ять. Побачу, як сфотографую.
— І що ж підказує вам ця фотопам'ять? — Не втримуюсь від іронії, але тут же розумію, що цілком залежу від цього веснянкуватого молодшого лейтенанта, і одразу поправляюсь: — Усний портрет, товаришу Харченко, я вас дуже прошу: усний портрет!
Молодший лейтенант замислюється. Я не кваплю його, розуміючи, з яким навантаженням працює зараз його мозок.
— Так… — починає нарешті. — Чоловік років сорока чи менше. Мішки під очима й зморшки від носа до кінчиків губів. Лисий, лишилося зовсім обмаль волосся, зачісує зліва направо. Чоло високе, зморшкувате, ніс в горбинкою, великий, а очі запали, темні очі й пронизливі. Губи бліді, вузькі, вуха хрящуваті. Зріст біля ста вісімдесяти. Кадик увесь час рухається.
Я киваю вдячно: усний портрет виразний і зроблений професійно.
— Як тримався? — уточнюю.
Харченко ледь помітно посміхається.
— У нас — машини… — каже невизначено. — А в кожної машини можна знайти недоліки. І ці недоліки, якщо вони серйозні, ми знаходимо. Ну, знаєте, як люди тримаються… Одні вдячні, другі запобігають, посміхаються тобі, як найкращому другові. Оцей також — солодкий, увічливий, у чині мене підвищив, лейтенантом називав. Я ще подумав: у тебе «Волга» тільки обкатку пройшла, чого запобігати? По закону все зробимо. Ще запитав: «Продаєте?» Трохи знітився, руками розвів: мовляв, що поробиш, обставини. «Дачу, — одповідає, — хочу купити, і гроші потрібні…» Звичайно, бреше, сучий син, очі нещирі, бігають… Однак усі документи в порядку — підписав, і котись під три чорти.
— А у вас справді гарна пам'ять, — кажу я, бо пам'ятати через стільки днів такі деталі зможе не кожен. — Пригадайте, будь ласка, один він був чи з кимось?