— Один, — ні на мить не завагався молодший лейтенант. — До речі, — зрадів, — ще одна деталь: якщо шукатимете цього пройду, згодиться. На підборідді в нього ямочка, знаєте, таке роздвоєне підборіддя…
— Чорнявий чи блондин?
— Лисий… — розводить руками. — Хоча, чорнявого запам'ятав би. Точно блондин, я ж казав, зовсім мало волосся лишилося, але блондин.
— Паспорт у нього дивилися?
— Це ви на предмет фотографії? — догадується. — Паспорт був в ажурі. Всі документи гарні, не причепишся. До речі, а що із справжнім власником?
— Якби знав…
— Шукаєте?
— Почали.
— Але ж його нема вже два тижні! — до молодшого лейтенанта нарешті дійшла суть того, що трапилося. — Отже?..
— Усе може бути, — одповів я ухильно. — Прощавай, молодший, ти мені допоміг.
Вийшов на вулицю, зиркнув на годинник. Пів на третю, і сьогодні вже нема чого робити.
Тепер найперше — магазин: встановити, кому продано білосніжну красуню. Покупець спілкувався з лисим, який знімав машину з обліку, принаймні два дні: на автомобільному базарі, де домовлялися, і в магазині, де оформляли продаж. Та й сам автомобіль обдивитися треба. Мало не два тижні, як у нового власника, та чого на світі не буває, може, щось і збереглося.
Магазин сьогодні вихідний, раніше, ніж завтра о десятій, до нього не потрапиш. Я роззирнувся й попрямував до найближчого телефону-автомата дзвонити Марині.
II
«Волгу» могли продати в Узбекистан, Грузію, куди завгодно, а виявилося, що новий власник її живе в Биковні, на околиці Києва, і дістатися до нього можна автобусом за півгодини.
Я постояв трохи перед будинком Микити Власовича Горобця. Це було вражаюче видовисько: двоповерховий цегляний красень з широкими вікнами й великою скляною верандою, він наче пишався сам собою, виставляв себе на показ, бо садиба була обнесена не суцільним глухим дерев'яним парканом, а огорожею з високих металевих прутів, загострених угорі. За прутами, правда, густо, одна до одної, росли підстрижені ялинки, вони утворювали ще одну, на зріст людини, вічнозелену огорожу — це було справді красиво й зручно, і я подивувався смаку господаря будинку. Напевно, професор чи відставний полковник, подумав чомусь: грошенята водяться, захотілося пошикувати, поїздити на «Волзі» — офіційно придбати її важко, от і подався на базар.
Чесно кажучи, мені зробилося трохи шкода Микиту Власовича: мабуть, «Волгу» доведеться поки що, до з'ясування всіх обставин, забрати, та й далі справу вирішуватиме суд — приємного мало.
На мій стукіт у хвіртку відгукнувся пес. Гавкав люто й дзеленчав ланцюгом, проте ніхто не йшов відчиняти.
Я погрюкав ще раз і лише тоді побачив, як розчинилися двері скляної веранди і на високому ґанку з'явився літній сивий чоловік у синіх спортивних штанях і білій майці. Не поспішаючи, він спустився з ґанку, загнав пса в будку і відімкнув мені хвіртку. Але не пропустив до садиби. Стояв на бетонованій доріжці, загороджуючи вхід, і запитувально дивився на мене.
Я мовчки витягнув посвідчення, він уважно роздивився й зробив крок убік.
— Дуже прошу… — Нарешті посміхнувся, проте посмішка вийшла нещирою, якоюсь вимушеною. — Заходьте, будь ласка, але не знаю: карний розшук — і до мене…
Поруч бетонованої доріжки до веранди пролягла ще одна, значно ширша, до великого цегляного гаража, збудованого вже не один рік тому: олійна фарба на залізних воротах подекуди облупилася й вигоріла на сонці.
— З приводу купівлі вами машини в громадянина Бабаєвського, — пояснив я.
— Прошу, — вказав на веранду, — прошу, та не розумію, чого це вас зацікавило. Купівлю оформлено через комісійний магазин, усе законно, які ж можуть бути до мене претензії?
Не відповідаючи, я попрямував до будинку. Хотів зупинитися на веранді, однак господар відчинив двері до покоїв.
— У залі прохолодніше, — пояснив, — і більше розполагає до бесіди.
Моя версія з професором одразу відпала: який же професор назве вітальню залою й скаже «розполагає»! І все ж «зала» була обставлена із справді професорським шиком. Товстий китайський килим мало не на всю підлогу, модна імпортна «стінка» з кришталевими вазами та фужерами, зручні крісла й диван. І фікус попід вікном. Цей фікус зовсім не гармонував з кришталем і килимом, проте свідчив про усталені смаки Микити Власовича Горобця чи його дружини. Зрештою, мене не обходили їхні смаки, а в кімнаті справді було прохолодно, і я опустився в крісло, з задоволенням витерши хусточкою піт з чола.