Господар не сів поруч, він відсунув стілець від столу й примостився на його самісінькому краєчку, наче підкреслюючи, що не має часу розсиджуватися й не рекомендує цього некликаному гостеві.
— Покажіть, будь ласка, документи на машину, — попросив я.
Горобець підхопився, вийшов до сусідньої кімнати й повернувся одразу з технічним паспортом, акуратно обгорнутим целофаном.
Я розгорнув документ. На першій сторінці все, як належить: прізвище Бабаєвського, номери двигуна й шасі, номерний знак, на другій також усе в ажурі: печатка автоінспекції, відповідні підписи.
— Целофаном обгортали ви? — запитав.
— Так.
Що ж, подумав я, це добре: можливо, на техпаспорті збереглися відбитки пальців людини, котра видавала себе за Бабаєвського. Шансів, правда, небагато, хоча все може бути.
Горобець простягнув руку за паспортом, та я удав, що не помітив цього. Запитав:
— Де ви працюєте, Микито Власовичу?
— Вахтером автогосподарства, — відповів з викликом, — але яке це має значення і які у вас претензії до мене?
Я чекав усього, тільки не цього. У вахтера зарплатня не більше ста карбованців, на які ж кошти збудовано двоповерховий дім і придбано «Волгу»?
Не кваплячись, я витягнув з кишені шмат паперу, акуратно загорнув у нього технічний паспорт, заховав до кишені. Краєчком ока спостерігав не без задоволення за виразом обличчя Микити Власовича. Удавано зітхнув і тільки після цього визнав за можливе пояснити:
— Справа в тому, що ви придбали крадену машину, й ми зараз проводимо розслідування.
Микита Власович зблід. Зблід, бо, певно, був стріляний горобець і одразу усвідомив, чим це може обернутися для нього. Однак все ж іще до кінця не повірив мені.
— Маю справжні документи, — вигукнув, — завірені державними установами. Я заплатив за машину гроші, і у вас нема ніякого права!..
— Проте «Волга» крадена, — одповів я твердо, — і ви, шановний, лопухнулися цього разу.
Мені було приємно сказати саме так — «лопухнулися», бо це слово найповніше передавало суть ситуації, що склалася. Старий жук, пройда, який, певно, обведе навколо пальця будь-кого, сам потрапив у пастку.
— Не може бути… — вже не так упевнено мовив Микита Власович. — Така статечна й порядна людина!
— Бабаєвський?
— Еге ж… Ще запрошував у гості…
— Він такий же Бабаєвський, як ви китайський імператор. Де познайомилися?
— Де ж знайомляться — на базарі.
— Якого числа?
— У неділю… Чекайте, значить, тринадцятого червня. І біс мене поплутав — чортова дюжина…
— А у вівторок оформили угоду?
— Так, у понеділок він зняв автомобіль з обліку, і ми зустрілися у вівторок о десятій біля магазину.
— Скільки заплатили за «Волгу»?
— Є ж документ… — одповів невпевнено. — Я заплатив гроші в касу.
— А зверх того?
Цих кількох секунд вистачило Горобцеві, щоб визначити лінію своєї поведінки.
— Нічого, — одповів твердо. — Я не маю діла із спекулянтами.
— Так я вам і повірив. За таку машину беруть, здається, подвійну ціну.
Я припустився помилки, й Микита Власович негайно скористався з цього.
— А то вже діло міліції, — мовив не без єхидства, — боротися із спекулянтами. Розпустили!..
Він махнув рукою й навіть трохи підвівся на стільці, наче хотів виголосити цілу промову проти негідників, які порушують закони, але, певно, вчасно згадав, що й у самого писок у пір'ячку, й затнувся.
Тепер була моя черга переходити в наступ.
— Маєте велику сім'ю? — запитав.
— Жінка й син.
— Жінка працює?
— Дай боже по господарству впоратися.
— Скільки ж платять вахтерові автогосподарства?
— А-а, ось ви про що! — збагнув він. — Небагато, дев'яносто п'ять карбованців на місяць.
— А за «Волгу» ви заплатили дев'ять тисяч з гаком. Чи вдвічі більше!.. Проте якщо навіть зійдемося на державній ціні…
— Ми підробляємо на квітах.
— Овва, чи багато на них заробиш!
Микита Власович зиркнув на мене скоса і якось дивно, немов на дурника. І тут цей старий горобець, як я збагнув трохи згодом, мав безперечну перевагу над капітаном карного розшуку.
— На життя вистачає й на машину також, — відповів. — І все по закону.
— Розберемося… — пообіцяв я невизначено. — А тепер прошу вас описати зовнішність людини, в якої купили машину.
Виявилось, що Микита Власович має зірке око: його усний портрет як дві краплини води збігався з намальованим молодшим лейтенантом Харченком.
— Давайте подивимось машину, — попросив я. — У гаражі?