— Bay, — сказала Меґ, витріщаючись на свої руки. Ніби такі, як звичайно. Але чомусь вона почувалася удесятеро дужчою.
Лоурі зі свистом вдихнув повітря.
— Кх… кх-кха, — закашляв він.
— Прошу, — буркнула Меґ, згинаючи пальці.
— Я… кх-хи… тобі не дякую, ти, злочиннице.
Меґ закліпала:
— Та я ж тільки…
Лоурі махав кулаком, лежачи на підлозі.
— Ти тільки — що? Ти тільки вдерлась до моєї хати і відтягла свого пса від моєї ноги!
— То не мій…
— Зробивши мене калікою на все моє нещасне життя.
— Ти зараз тут. Годі гнати!
— Годі гнати?
— Принаймні ти не мертвий, — гостро й трохи зверхньо відповіла Меґ. — А я розпласталася на твоєму гальмовому газовому бакові.
Лоурі замовк. Дівчинка мала рацію. Якщо це дівчинка. Якщо йому все це не сниться. Галюцинації через брак кисню. Шафа впала на груди.
— Хто ж ти тоді? Ангел?
Меґ пирхнула:
— Навряд. Я ніщо. Між раєм і пеклом. Така собі міжсвітенниця. Ось чому я мусила повернутись. Щоб допомогти тому, проти кого згрішила, як каже той блакитношкірий прибиральник.
Лоурі трохи розгубився. Блакитношкірі прибиральники і міжсвітенники. Що вона оце верзе? Хто знає цю молодь? Увесь цей реп і кульчики в пупках; Лоурі ніколи не міг зрозуміти звичайних дітей, а вже за привидів годі казати. Але дещо з того, що вона сказала, він розчовпав.
— То що, рай існує?
Меґ знизала плечима.
— Очевидно. Усе залежить від кольору твоєї аури. Червоний чи блакитний. Чи фіолетовий, як у мене.
Ще одна загадка. Чи марення сновиди. Хто зна. Можливо, він уже бачить духів. Отож, він не почувався так погано, відколи…
— Тобто ти маєш мені допомогти?
Меґ скоса глянула на старого:
— Десь так.
Лоурі трохи підвівся, спираючись на лікоть.
— Ти неабияк спізнилася. Ти вже не можеш мені допомогти. Ніхто не може.
— Тебе лише вкусили за ногу. Теж мені велике діло!
Старий силкувався намацати свого ціпка.
— Очухайся, неодупо. Той випадок стався два роки тому!
Якби Меґ мала червонокровні тільця, всі вони витекли б з її обличчя, з переляку. Два роки! То вона так давно пішла звідси? Її вже геть забули, і нічого тут не нагадує про неї. Навіть теплі спогади тих, хто її знав.
— Привид злочинниці. — Голос Лоурі урвав плин її думок. — Саме те, що треба. Ну, зроби хоч щось корисне в своєму житті, чи то пак післяжитті. Допоможи мені.
Лоурі простяг руку. Засмаглу, з покрученими пальцями, з суглобами завбільшки з каштан. Меґ розглядала пальці, що тяглися до неї. Вона мусить допомогти. Саме задля цього вона тут.
— Ну ж бо. Це через тебе я не можу підвестися сам.
Меґ нахилилась, щоб допомогти. Їхні пальці торкнулися одні до одних, чи не доторкнулись, їхні руки просякли одна в одну, запалюючи безліч напівпрозорих іскор. Перш ніж вона зрозуміла, що діється, Лоурі затяг її в себе по лікті, а відтак і по пояс.
— Випусти! — заверещала Меґ.
Очі Лоурі стали великі з переляку.
— Я не… це не… — мурмотів він.
Істоти розмістились одна в одній. Меґ була всередині Лоурі Маккола, а він огортав її зовні.
Моторошно, бридко, жахливо. Меґ заповнювала весь його можливий простір. Її руки покручені, її шия похитувалась, на очі спала пелена.
— Випусти мене, — верещала вона своїм новим теперішнім голосом — голосом Лоурі Маккола, зриваючись на ноги — старечі ноги, що раз у раз підгиналися. Старече тіло облягало її, наче водолазний костюм, торкаючись кожного її примарного нерва. Меґ бачила темно-каштанові цятки на руках і обвислий жовтавий светр в ірландські візерунки, і колючі густі брови, що мало не затуляли очей.
— Рятуйте! — волала вона, і повітря стискало трахеї Лоурі, наче лещатами. — Рятуйте!
Потім Меґ Фінн побігла. Вона гасала по Макколовому помешканню, відскакувала від стін, намагаючись вирватися з цього немічного тіла. Та все дарма. Вони міцно застрягали одне в одному, наче зростки линви.
Лоурі Маккол теж спостерігав усе зсередини, не годен щось зробити, хоча почувався сповненим снаги. Перед очима мигтіли стіни, так наче й не було величезного рубця на нозі. Серце калатало. Калатало — а не виривалося з грудей! Він знову молодий, сповнений молодечої снаги та жаги. Лоурі хотів засміятися, але на міг. Рот не слухався його. Здавалося, наче сидиш у одномісному кінотеатрі, спостерігаючи власне життя на сріблястому екрані.
Лоурі, певно, сподобалось молодшати, проте Меґ певнісінько було не до душі сидіти в зігнутому тілі старого. Меґ вибігла у двері й помчала порепаною та розмальованою графіті доріжкою. Холодні дощові краплини відскакували від її, наразі лисої, потилиці. Мокрий светр розтягся й облипав її коліна мокрим вовняним кільцем. Створіння на ім’я Лоурі-Меґ оббігло всі закутки, ляскаючи його… Її… Їхніми мокрими хатніми капцями. І враз обидві істоти спинилися. Нічого надзвичайного. Всього-на-всього газовий бак. Новий блискучий газовий бак. Рудий, мідний. Ані натяку на фарбу чи іржу.