Лоурі шкандибав сходами, вдивляючись поперед себе.
— Привіт? — вигукнув він невпевнено. Наче гість у власній хаті.
Меґ сіла на канапі.
— Хто така Нора?
Лоурі завмер, з ногою на півдорозі між східцями.
— Нора? Хто тобі сказав про Нору?
— Канапа, — бовкнула Меґ.
Лоурі уважно вдивлявся в її обличчя, чи, бува, не глузує. Проте Меґ і не думала. Чому врешті-решт вона мусить щоразу глузувати? Певно, все може бути. Він почовгав донизу сходами і, кривлячись, сів на стілець. Меґ мало не відчувала хрускіт його кісток.
— Нора була моєю дружиною. Ми прожили поруч двадцять сім років.
Меґ зітхнула. Вона завжди робилася сентиментальною, слухаючи розповіді про щасливі сім’ї.
— Кльово. Бути одруженим так довго.
— Кльово? — пирхнув старий. — Добре тобі казати, бо ти не була з нею одружена. Вона пила по-чорному і скурювала по шістдесят цигарок за день. Як гадаєш, чому я живу в цій глушині? Це ледащо пропило все, що ми мали, в тому числі меблі.
— Мабуть, вона померла від пияцтва? — мовила Меґ, намагаючись укласти в слова усю свою співчутливість і дорослість.
Лоурі кивнув головою.
— Майже. Якось вона прийшла додому п’яна як чіп і випила засіб для миття туалету, ненароком.
Тепер уже Меґ вдивлялася в Макколове обличчя, остерігаючись приколів. Та ні, старий не кепкував.
— Я саме збирався дати лад своєму життю, коли ввірвалися ви двоє зі своїм вовцюгою.
Меґ пригадала тунель.
— О, ми платимо за наші злочини за повною програмою. Повір мені.
— Той хлопець… Він у… Ну, ти знаєш, про що я. Там унизу?
— Ага, — кивнула головою Меґ.
— А що дісталося тобі?
— Осьдечки слухаю тебе.
— Ха-ха-ха. Майже смішно. Добре, що ти так легко сприймаєш смерть.
Меґ зітхнула.
— Я й досі жива. Тільки по-особливому. Я не багато встигла за життя, в’їжджаєш?
Лоурі приречено кивнув головою. Він знав цей стан.
— Можна тебе дещо спитати?
Лоурі нерішуче кивнув головою.
— Спробуй.
— Що з тобою?
Старий зблід.
— Що це за питання?
— Ну, тієї ночі, коли ми були… одне в одному… я щось відчула в тобі. Не знаю, що, але щось певнісінько погане.
Лоурі пирхнув:
— Щось певнісінько погане? Чи могла б ти сказати те саме, але людською мовою?
— Погане, темне… Я не знаю. Я не лікар.
— Кажи далі! Чого мовчиш?
— Забудь, — промимрила Меґ. — Вибач.
Лоурі потер рубець на нозі.
— Серце, — сказав він. — Ця стара помпа доживає останні дні.
— Ти…
Старий сиротливо кивнув головою:
— Так. Кілька місяців. Шість щонайбільше.
Меґ примружилася:
— Не журися. Блакитна аура. Відразу до раю.
— Мене не хвилює, що буде по смерті, потім. Мене хвилює життя, зараз.
— Запізно.
— Ти не розумієш. Жовторота! Та ти слухатимеш хоч раз у своєму житті?.. чи смерті… чи як там.
Меґ прикусила язика. Навіть лихі думки додають червоного кольору до її аури.
— Окей. Я слухаю.
Лоурі дістав з кишені записничок на спіральці.
— Моє життя — жахіття. Суцільне жахіття. Жодної приємної миті. Від одруження з цією п’яницею Норою до каліцтва через ту вашу тварюку.
— Але ж має бути бодай щось приємне.
Лоурі похитав головою.
— Нічогісінько. Я перебрав усі шістдесят вісім років. Кожне моє рішення було хибне.
Меґ дозволила собі подивитись на Лоурі, ніби кажучи “сумніваюсь”.
— Розумієш, з мене користі як із цапа молока. Це важко пояснити, навіть коли ти не коментуєш кожне моє слово.
— Чого ти хочеш від мене? Я не вмію подорожувати в часі.
— Шкода, — сказав Лоурі смутно.
— Я допоможу тобі в господі кілька днів, поки моя аура стане блакитною. А тоді бац — і мене вже тут нема!
— Замовкнеш ти чи ні? Годі торочити про себе! Слухай! Я впевнений, що Всевишній надіслав тебе сюди не на те, щоб мити посуд!
Меґ насупилася. Ці старпери завжди думають, що все знають. Ось цей крособріхус патякає про Бога, а сам ще навіть не помер.
— Якщо тебе повернули, виходить, ти мусиш зробити щось особливе.
Меґ відчула, як нервово забурчав її примарний шлунок.
— І?..
— Допомогти мені розібратися з моїм життям.
Ви сміятиметесь. От і Меґ засміялась.
— Розібратися з твоїм життям? Яким життям? Тобі ж лишилось якихось півроку.
Так з нею завжди було. Ляпне щось паскудне, як оце щойно, а тоді карається місяцями.
— Вибач, я не хотіла, — пробубоніла вона.