Лоурі зітхнув.
— Ну, будь ласка, Меґ.
Вона подивилася в Макколові очі. З них, наче метелики-альбіноси, вилітали щирість та порядність.
Меґ наважилася. Звичайно, зараз вона нічого не скаже Лоурі. Коли ж виявиться, що вона мала рацію, то вона не забуде пригадати своє “я ж тобі казала”.
— Окей. — Меґ самовдоволено всміхнулась. — Я зроблю те, що ти просиш.
Лоурі недовірливо перепитав:
— Ти певна?
— Певна, певна. Я ж сказала, я зроблю.
— Г-м-м, — промимрив Лоурі багатозначно. Він уже знав: коли його привиденятко в чомусь упевнене, перемога буде випадкова.
Вони виселилися з готелю на вулиці Лізон і вскочили в автобус. Звичайно, “вскочили” — надто гарно сказано. Радше вшкандибали, особливо коли пригадати Макколову хвору ногу. Та й Меґ не летіла: вона вирішила йти, щоб зберегти й так невеликі запаси енергії.
Автобус був повнісінький, і хоч Лоурі стояв із нещасним обличчям, у своєму новому костюмі, він виглядав занадто добротно задля того, щоб хтось поступився йому місцем. Проте його впізнали. Бабуся з хижою посмішкою й ульотним фіолетовим хаєром, сказавши щось своїм реготливим подружкам, випливла насеред салону.
— Це ж ти?
Дивне питання. Як на нього можна ще відповісти?
— Так, це я.
Жіночка обернулась і гукнула на весь автобус. Вона заревла, наче самовдоволений старий сержант:
— Дівчатка! Це він! Я ж казала!
— Ну-бо, Флор, — вигукнула у відповідь одна з подружок. — Ну-бо!
Жіночка обернулась до Лоурі. Той занепокоївся.
— То поцілуєш ти мене, чи як? — запитала вона.
Лоурі стримувався:
— Знаєте, я не мав такого у своїх планах, мадам.
— Чули його? Мадам! Та ти справжній чепурун. Як Шон Коннері. Тільки негарний.
— Дякую, — невпевнено відповів Лоурі.
— Ну то як, поцілуєш? Ти ж тільки те й робиш — бігаєш та цілуєш немолодих жіночок! — Флор заплющила очі, наставляючи блискучі рожеві губи.
Меґ гигикнула:
— Ну-бо.
Лоурі подивився на неї розпачливо.
— Допоможи, — проказав він беззвучно.
Його врятував водій.
— Зупинка Х’юстон, — вигукнув той, відчиняючи автоматичні двері.
Лоурі кинувся до виходу.
— Моя зупинка, мадам, — гукнув він, стоячи вже на вулиці. — До зустрічі. Adieu![12]
Французька спричинила шалений успіх. Флор притулилася обличчям до автобусного вікна, залишаючи на ньому рожевий помадний відбиток. Лоурі мало не скривився, проте вчасно встиг усміхнутись і помахати вслід автобусові.
— Хто це? — запитала Меґ.
— Не знаю, якась незнайомка.
— Та не вона. Той чоловік з його “мадам” та "адью"?
— Про що ти, не розумію? — гарикнув Лоурі, не зважаючи на здивовані погляди перехожих.
— Ну, як тобі сказати? — вела своєї Меґ. — Той Лоурі Маккол, якого я знаю, не бабляється з усією цією романтичною фіґнею. Йому нема коли: він усе бурчить та нарікає на свою долю.
Лоурі відчув, що його губи ось-ось розтягнуться в усмішці. Він зробив зусилля і… Все дарма, він шкірився на всі свої тридцять два.
— Це що, усміх? Я мушу знепритомніти від подиву?
— Годі вже. Вибачте, пане, я не вам, — пояснив він перехожому.
Усмішка не сходила з Макколового обличчя, навіть попри те, що він лаявся. Меґ мала рацію. Він ставав не тим. Іншим Лоурі Макколом. Таким, яким він міг бути.
Вони їхали на південь. Вільних вагонів не було: мабуть, у Вексфорді починались перегони. Тому напарники мусили мовчати. Тобто Лоурі мусив стулити рота.
Проте Меґ не могла нічого з собою вдіяти. Як можна сидіти й ані пари з вуст? Вона ж урешті-решт підліток. Типова представниця покоління ЕмТіВі. Їй просто необхідні розваги.
— Думай, — прошепотіла вона.
Лоурі звів брови. Про що?
— Про того кадра. Того покидька. Думай про нього.
Лоурі мерщій затулив вуха руками.
— Не хвилюйся. Я не збираюсь копирсатися в твоєму мозку. Просто я можу бачити всі твої думки, ну, майже всі. Знаєш, як ото передачі фонять. Але якщо ти старанно думатимеш…
Лоурі заплющив очі й зосередився. Спогади зграйкою злинули над його головою. Сесилі Ворд.
— Та не про неї, ти, Ромео. У твоєму мозку залишився один-єдиний запис, чи що?
Лоурі винувато усміхнувся. Він спробував ще раз.
З’явилося інше зображення. Так само невиразне, як і спогади. Предмети на задньому плані перетікали один в одного. Зате людей було видно добре, до найдрібніших деталей.
Слухати розповідь очима незвично. Так ніби дивишся фільм про відеооператора. Та невдовзі Меґ звикла. Перед її очима прокручувався вирішальний етап у житті юного Лоурі Маккола. Вона сиділа і вбирала все до найменших подробиць. Якби Меґ дивилася в обличчя Лоурі, а не поверх нього, вона помітила б, як на його чолі збираються зморшки болю. Розповідати ту історію було нелегко. Спогади оживали з кожним словом. Врешті картинки порозгортались у повний колір, так наче все діялось учора…