Гоп зовсім не здивувався.
— Я думав, твоє місце на найнижчому еволюційному щаблі, — сказав він сухо. — Виходить, я помилявся.
— Гр-р-гав, — мовив Ригачка, він усе ще не протверезів від спалаху стовідсоткового добра.
Скидалося на те, що найбільше постраждали його людські гени, і наразі він радше нагадував собаку, аніж гомо сапієнса.
— Яка діра, — процідив Гоп гидливо. — Найкраще місце для таких, як… е-е-е… ти, справді.
— Закрийся! — прогарчав Ригачка, ледве стримуючись, щоб не роздерти голограму на найдрібніші клаптики, піксель за пікселем. — Кажи, що робити.
Гоп пурхав довкола Фрáнкового крісла.
— Ось, — сказав він, тицяючи своїм тривимірним пальцем у Фрáнкову масну голову. — Це твій останній шанс. Психологічний профіль даної душі вказує на стійку тенденцію…
Ригачка облизав новостворені ікла. Густа слина скрапувала з його рота.
Гоп помітив, що Ригачка змінився. Може, мені варто, як то кажуть, послати все до біса, думав віртуальний модуль.
— Дуже скидається на те, що Меґ Фінн з’явиться тут.
Ригачка кивнув головою. Тепер він зрозумів. Найдужче в світі Меґ ненавиділа Франко. І за першої-ліпшої нагоди одразу ж помститься вітчимові.
— Ага. То що робимо?
Гопові електронні губи скривилися з відрази:
— Чекаємо. Чекаємо і намагаємось не помічати бридкого запаху.
— Ги-ги, — сміявся Лоурі. — Га-га, ги-ги.
— Та ти впився! — реготала Меґ. І від того їй ставало легше. Відтоді, як вибухнув газовий бак, їй мало випадало сміятися.
— Е ні, — відповів Лоурі, киваючи тремтячим» пальцем, — не впився. Напідпитку. Це різні речі.
Вони знову їхали потягом. На північ у напрямку Дубліна. Пасажири пересідали чимдалі від Лоурі. Старий був п'яний. Від нього добряче тхнуло спиртом, до того ж він усе розмовляв сам із собою.
Зайве казати, що Лоурі так і не скористався тогосвітньою силою Меґ і не вдарив Люстра. Ба більше. Він геть забув про Меґ і випив удвох з колишнім однокласником півпляшки бренді. Вони розійшлись як найвірніші друзі, пообіцявши один одному незабаром зустрітися. Лоурі нізащо не наобіцяв би такого, якби був тверезий. А надто знаючи, що не зможе дотримати слова.
— Отож, у нас є вільне бажання, — мовила Меґ.
— Га? — озвався Лоурі. Він, певно, сказав би: “Що ти маєш на увазі?” Проте таке запитання вимагало забагато зусиль.
— Я не вдарила нікого, так? Отож нам треба виконати якесь бажання замість невиконаного.
— П-правда. Якесь бажання. — Сказане видалось Лоурі таким зворушливим, що він не втримався й заспівав: — Якесь бажа-а-а-а-а-ння-а-а.
Але Меґ не засміялася. Саме тієї миті їй дещо спало на думку.
— А чи можна мені використати твоє бажання?
— Га?
— Хай це бажання буде моїм. Я дуже хочу зацідити в пику комусь.
Лоурі хитро примружився.
— Я знаю кому, — мовив Лоурі і хитренько покивав пальцем. — Я знаю, кого ти хочеш ударити.
— Ти певен?
— Ага. П-певен. Ти хочеш заїхати у Франкову пику.
— Здаюсь, ти вгадав. Ну, то як?
— Добре. Можеш іти й одважити йому. Я не заперечую.
Меґ аж заскавуліла.
— Не можу. Я пробувала. Я можу йти лише туди, куди йдеш ти.
Лоурі розмірковував. Чи, краще сказати, він намагався міркувати, продираючись крізь туман у голові. Врешті-решт він дійшов висновку.
— Гаразд, але за умови…
— Якої? — запитала Меґ, хоча наперед знала, що то за умова.
— Я хочу знати, що він зробив, — відповів Лоурі навдивовижу тверезо. — Я хочу знати, що саме він зробив, щоб ти так зробила.
Меґ зітхнула. Вона ніколи нікому не розповідала про те.
— Не можу, — мовила вона. — Не можу, і край.
— Ну то покажи, — запропонував Лоурі, легенько б’ючи себе по голові.
Меґ закусила губу.
— Як хочеш. Але з твоїм хворим серцем…
— Я ризикну.
— Окей. Але обіцяй не ганятися за мною на тому світі, якщо помреш від серцевого нападу.
Лоурі ледь помітно усміхнувся:
— Обіцяю.
Меґ закасала рукав свого піджака і застромила руку в Макколове вухо.
Лоурі гиготів: