Я вирішила знову вийти на вулицю. Може, мене цілу ніч не буде вдома. Сяду на бусик, доїду до кінотеатру й сидітиму на нічному сеансі.
Гроші я заховала надійно. Разом з іншими коштовностями. Я з’ясувала, що єдина, річ, біля якої Франко ніколи не затримується, то книжкова полиця. Отож усі свої заощадження я сховала у футлярі з томиками “Володаря кілець”.
Я витягла футляр і висипала свої скарби на ліжко. На незастелене ліжко. На ліжко, не застелене вже понад два місяці. Якби мама була жива, я б одразу його застелила.
Браслет на ногу, подарований Джеррі Фареллом ще в четвертому класі. Диплом за твір “Кити, наші надійні друзі”. Засушена морська зірка, яку я знайшла на карреклоуському березі.[14] Мамина обручка. Мама казала, що цей перстень колись буде моїм, от він і мій. Швидше, ніж гадалося.
Я насупилася. Де обручка? Може, десь у футлярі? Застрягла між стінками? Я обмацала весь футляр. Обручки не було. І грошей не було. Двох п'ятдесяток. Нудота підступала зі шлунка до горла. Франко!
Я кинулася донизу, дорогою врізавшись в усі кути. Франко, як завжди, потопав у цигарковому диму.
— Де? Де вона? — верещала я з переляку.
Франко ніколи не відводив очей від екрана.
— Де — що? — запитав він, лютий, що я увірвалась у його телевізійний простір.
— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!
Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.
— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?
— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.
Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.
— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.
Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.
— То я його… і продав.
Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.
— Ти продав його?
Франко неквапно закивав головою.
— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?
— Але… — Я затиналася. — Але, але…
— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!
Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.
Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.
— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!
Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?
— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.
— Угу, угу, все, — відрубав Франко, проганяючи мене, щоб я не заступала телевізор.
— А ти продав усе, що я мала. За це.
— Нарешті. Нарешті вона доперла! — Франко реготався. Як велика гладка жаба в порожній діжці. — Їй-бо, прикольно. Я розумію. А ти?
Телевізор стояв посеред кімнати. Плаский екран і вмонтовані колонки. Вперше в житті я ненавиділа річ. І я накинулась на неї. Принаймні спробувала. Перше ніж я встигла що-небудь зробити, Франко схопив мене ззаду за шию і швиргонув об стіну. Ніколи не бачила, щоб він рухався так швидко.
— Цього робити не можна, панянко. — Його очі налилися кров’ю.
— Ти не маєш права, — пробелькотіла я, ухиляючись від його подиху.
Франко реготав.
— Не маю права? Ну ж бо, поговорімо про права. Тобою керую я. Отож, прав не маєш ти. Ти підліток, урвителька. Ти ніхто. Ти менше, ніж ніхто. Люди співчувають мені. Бідолаха, кажуть вони. Самотужки намагається виховувати цю малу бандитку. Він святий. Мученик.
Я заплющила очі й затулила рота, силкуючись відгородитися від усього, що бачила й чула.
— Твоя мама померла, панянко. Померла! Годі вже вдавати, ніби все й досі як було. Більше немає маленьких радісних принцес. Ти гратимеш за моїми правилами. І робитимеш усе, як я скажу. Я навчу тебе поважати мене. А то всиплю тобі, як твоїй мамуні! Як твоїй мамуні з її жасминовими парфумами.
Всиплю твоїй мамуні? Він бив маму?
— Ти, свинюко! — рюмсала я. — Начувайся! Ти і твій телик!
Франко похолов. Я погрожувала його телевізорові.
— Деяким людям мало слів, — сказав він і врізав мені ляпаса. Замашного ляпаса.
14
Село Карреклоу розташоване за 8 км на північний схід від м. Вестфорд. Один із найкращих ірландських пляжів.