Я сповзла по стіні, на підлогу. Я почувалася так, ніби об мене витерли ноги.
— Ніколи більше не смій погрожувати мені моїм телевізором! — кричав він як навіжений, нахиляючись, щоб дати мені чергового ляпаса. — Ніколи, ніколи, ніколи!
До кожного “ніколи” від додавав ляпаса. Я хотіла встати і взятися з ним за барки. Вгамселити його по гладкому череві, щоб аж витягся на підлозі. Але я не могла. Не могла. Я задихалася від його туші, навислої наді мною. Він був здоровило проти мене.
Мене врятувало лише те, що реклама закінчилася. Франко почув знайому мелодію й рушив до свого престолу. Впав у крісло, розваливши стегна й розкинувши руки. Я припала до підлоги й поповзла, як павук-каліка, щоб, боронь, Боже, не встати й не привернути до себе уваги.
— А, ще одне, — сказав він, намацуючи в кишені сорочки сірники. — Я оформлюю папери, щоб тебе вдочерити. А це означає, що я залишуся тут назавжди і ти отримаєш нового татуся. Гарні новини?
Я не відповіла. Мене, власне, ніхто не питав. Біль і ненависть змагалися в мені. Ненависть перемогла. Не можна лупцювати мам і думати, що тобі минеться. Франко заплатить своє. Я ще не знала, як саме, проте в моїй голові вже почав визрівати план. Він торчить від телевізора? Треба вдарити в болюче місце. Добряче вдарити.
Розділ 12
Подвійна помста
Франко мав небагато захоплень. Живучи коло нього, я вивчила їх усі. Він міг перерахувати їх на товстих куцих пальцях однієї руки. Телевізор, безумовно, був найбільшою пристрастю. Електронно-променева трубка виспівувала йому щонайменше вісім годин на добу, рятуючи від щоденних проблем і даруючи жадану втіху. Друге місце посідала їжа. Їжа, що швидко готується за найменшої потреби, інакше вона б забирала час, належний телевізорові. Тому чіпси, шоколад і піца з доставкою додому були основним харчем. Ну і, певна річ, чарочка. Напівп’яний мозок щораз жадібніше вгрузав у драговину супутникових станцій.
Але то був непривселюдний Франко. Франко, яким його не бачив ніхто зі сторонніх. Коли ж він зачиняв за собою двері успадкованого будинку і виходив на вулицю, то був справжнім стовпом світу. Хитким, щоправда, проте безперечно стовпом. Франко вважав себе кимось на кшталт безталанного героя. Втративши кохання усього свого життя, він самозречено залишився виховувати дочку дружини, цю малу негідь.
Щоб підтримати легенду, Франко щопонеділка начіплював на себе костюм і краватку і йшов до шинку — на засідання Ньюфордської асоціації прихильників голубів. Після туалету та холодильника НАПГ чи не єдина могла підважити Франко з крісла. Ні, він не розводив голубів — це вимагало б праці. Проте, щоб тобі подобалися голуби, не конче треба їх розводити, сказав він собі. До того ж хіба він не дивився клубний запис, доки не зіпсувалася касета?
Мій план нарешті визрів. Телевізор і НАПГ. Як можна помститися, скориставшись цими двома Фрáнковими вподобаннями? Відповідь народжувалася шматочок за шматочком, наче пазлинки, що складаються у велику химерну картину. Треба підготуватись. Перше, що мені потрібно було роздобути, — це відеокамеру.
Я позичила відеокамеру в Ригачки і встановила на вікні позаду канапи. Я хвилювалася. Позичити щось у Ригачки. Сам лише Бог знає, звідки в нього та камера. До того ж Ригачка захоче, щоб я щось зробила навзаміну. Мабуть, щоб допомогла в одній із його паскудних оборудок. Я прогнала вагання. Хай там що, а справа того варта.
Я знімала свого вітчима, щойно з’являлась найменша нагода. Як він валявся й чухався, виливав пиво в горішки. Як цілий день ходив у майці й трусах. І водночас дивився телевізор. Цілісіньких два дні такого видива були б нестерпними для будь-кого. Я зафіксувала, як Франко сперечався з телевізором, як уві сні пускав слину — як кожним своїм порухом ганьбив себе. Але й цього було мені не досить. Після того, що він зробив.
Наступний крок — провокація. Того вечора, у п’ятницю, я ввімкнула запис і забігла до вітальні.
— Гей, череваню, — гукнула я, — позич мені десятку.
Франко виповз зі свого напівсну. Висохлі патьоки слини порепалися на його підборідді.
— Га?
— Десятку. Тобто десять фунтів. Зрозумів мене, опецьку?
Франко насупився. Чи цей малий вилупок коли-небудь щось затямить?
— Стули пельку, панянко. Не змушуй мене підводитися з мого крісла.
Я засміялася. Зареготала по-лютому.
— Підводитися з крісла? Тебе? Не сміши мене!
Франко спробував зневажливо гигикнути, натомість став нервово вдихати повітря. Його голос тремтів:
— Попереджаю тебе, панянко!