— Попереджаєш мене? Ти б краще вийшов надвір і попереджав черепаху, бо це єдина істота, яку ти спроможний упіймати.
Франко посунув своє черево вперед, мало не впавши з крісла. Я навіть не поворухнулася, щоб утекти. Навіщо? Саме цього мені й треба було. Вітчим угамселив мене по плечі. Огидні лаписька з покрученими пальцями. Я зойкнула від болю. Я не вдавала біль.
— Колись я грав у футбол, — почав Франко, роздимаючись від шпильки про черепаху. — Відтоді мене так і кличуть. Франко-о-о-о, гукали вболівальники щоразу, як я забивав гол. І гукали вони чимало разів, присягаюсь.
Я втерла сльози обшарпаним рукавом вовняної кофти. Ну, говори-говори, хлопчику-череванчику. Мій план майже вдався. Черговий епізод до мого фільму.
Франко мав за звичку у вихідні назюзькуватись. Він вважав, що за цілий тиждень заробив утіху. В суботу опівночі Франко нізащо не прокинувся б, навіть якби Третя світова війна розпочалася простісінько під його кріслом.
Отож я чекала вгорі на сходовому майданчику, доки до мене долине його хропіння. Я прокралася сходами донизу по-краб’ячи, застромлюючи ноги в отвори поруччя. Боятися, що я себе виявлю, не було чого. Франко був мертвий для цілого світу. Він перевдягся у білизну, яку звичайно вдягав на час запоїв, і хропів із гучністю щонайменше сім децибелів. Я висмикнула розжеврений недокурок із його пальців, щоб той бува не розбудив його і не зруйнував усі плани.
По телевізору йшли якісь стрілялки. Фрáнкові улюблені. Але навіть їх було замало, щоб розбудити мого вітчима.
Наступний пункт плану був ризиковий. Якщо я вимкну телевізор зараз, Франко стовідсотково прокинеться. Я взагалі сумніваюсь, чи зміг би він спати без заспокійливого волання цього дур'ящика. Проте в мене був план.
Старий телевізор так само стояв у кутку, похований під бургерними пакунками та цигарковими коробками. Я потягла той телик по лінолеуму і ввімкнула в перехідник. Увімкнути антену — і сильце готове. Телевізор на мить засичав, а тоді видав на-гора свій монозвук. Франко навіть не поворухнувся.
Я хутенько висмикнула новий телик із розетки й перетягла його до чорного входу. На щастя, підставка була на коліщатах, тож перекотити її до комірчини було зовсім неважко. Камеру я налаштувала. Залишалося знайти кувалду.
Я сиділа на підвіконні, чекаючи, доки Франко прокинеться. Гиготіння раз по раз намагалося видертися з горла, наче ховрашки з клітки. Мабуть, так виходили перезбудження й переляк.
Франко прокидався дуже повільно. Годинами. Спершу він чухався чи біг до ванни, відтак безтямно валявся добрячих півгодини. Я вимкнула опалення, щоб він пробудився швидше.
О дев’ятій годині його повіки нарешті затремтіли. Гладка рука заходилась намацувати сигарети на кріслі. Знайшовши коробку, Франко застромив дві цигарки в кутик рота й запалив їх запальничкою. Не розплющуючи очей.
Він облизнув верхні зуби язиком і скривився. Зуби були обліплені рештками вчорашнього пива і їдла. Терміново треба було випити.
Франко потер очі кулаками, роздерши повіки одну від одної. Кровисті блискавки спалахнули посеред білків. Франко був не в гуморі. Я добре знаю цей його настрій. Зараз вітчим вибухне, наче від сказу, й почне клясти світ за паскудне похмілля, до якого сам-таки себе й довів.
Франко замовк. Щось було не так. Не на місці. Він став пригадувати. Ось він сидить у кріслі. Смалить цигарку. Дивиться…
Франко зірвався з крісла. О Боже! Він був уражений. Він не вірив сам собі. Що скоїлося? Його телик! Пропав!
Я зняла його мармизу великим планом: він мало не заходився слізьми. Я не пожалкую.
Франко став на коліна перед старим телевізором. На відику лежала касета. Увімкни, було написано на ній.
Тремтячими руками Франко застромив касету у відик. Засичало, і на екрані з’явилося двоє: я і телевізор.
— У-у-у-у-у-у… — вичавив із себе Франко, випускаючи, наче надувна кулька, останнє повітря.
Я не чула свого голосу крізь вікно, проте добре знала, що казала на екрані.
— Мій любий вітчимцю. Ти заплатив за цей телевізор моєю обручкою, тому я вважаю, що він по праву належить мені. Отож, по праву, я можу з ним робити, що мені заманеться. Можу дивитися нескінченний серіал “Ґленроу”. Чи можу попрацювати на ньому оцією штучкою!
Моє зображення витягло інструмент — кувалду на довжелезному держаку.
Франко застромив у рота аж вісім пальців, очманіло вигукуючи:
— Ні, ти, мала сволото! Ні!
Навіть якби я справжня відчула якісь докори, я-на-екрані не відчувала ані найменших. Моє зображення накинулося на телевізор, як тільки може накинутися ображена жінка. Забувши про камеру, я-на-екрані трощила телевізор дощенту. Трохи аж образливо. Франко здригався від кожного удару.