— Годі. Годі, прошу. Я дам тобі все, що хочеш.
Франко водив руками по екрану, сльози котилися йому на ніс. Украй зворушливо. Чоловіка, який не вичавив із себе ані сльозинки на маминому похороні, наразі розчулила смерть телевізора.
Урешті-решт Франко розпластався на підлозі, затуливши руками вуха, щоб не чути, як трощать його телевізор. Для нього телевізор був більше, аніж ящик зі склом і картинками. Я зняла кожну мить цього славетного дійства.
Зайве казати, що наступні дні я намагалася не потрапляти Франко перед очі. Можу лише уявити, як йому велося цей час. Можливо, саме бажання зустрітися хоч із якоюсь доброю душею змусило його вийти з дому.
Коли я зайшла до НАПГу, Франко кожним міліметром свого тіла був на вигляд такий, як і завжди на людях, за винятком хіба невеликих темних кіл попід очима. Чоловіки посідали в одній з кімнат “Місячного шинку”, якомога ближче до великого екрана, ладнаючись дивитися перегони.
Я порахувала до трьох і ввалилася у двері. Франко був сіпнувся, щоб спіймати мене, та вчасно спохопився. Він не міг. Принаймні не зараз, коли він оформлює папери на вдочеріння. Новий телевізор придбати можна. Придбати хату куди тяжче.
— Що сталося, Меґ? — запитав він крізь зуби. — Ти мусиш уже спати. Завтра до школи.
— Ось ваша касета, дядечку Франко, — проказала я, дивлячись йому просто у вічі. — Ви забули.
Франко закліпав.
— Яка касета?
— Перегони голубів, на гран-прі. Те, що ви збирались подивитись наприкінці вечора.
Франко відкрив сумку. Касети не було. Звичайно, адже я заховала її на дні кошика на сміття. Франко нерішуче взяв касету в мене з рук, наче остерігаючись, що вона може вибухнути.
— Дякую, дівчинко, — промимрив він. — А тепер гайда додому.
Я страдницьки скривилася.
— Е-е-е… Можна мені подивитись? Голубині перегони такі класні. — Лестощі ніколи ще не зраджували.
— Франко, нехай дівча залишиться. Зроби їй подарунок.
— Один-однісінький вечір, шефе. Їй не зашкодить.
Що міг вітчим на це заперечити? Він не міг поводитись невдячно на очах у всього клубу, хоч і підозрював щось недобре.
— Гаразд, Меґ, — сказав він нарешті. — Ми з тобою поговоримо пізніше.
Цілком безневинна заява. Для всіх, окрім мене. Я добре знала, що Франко має на увазі, кажучи “поговоримо пізніше”.
Касету ввімкнули. Я, наче зачарована, дивилась, як вона заїжджає у відеомагнітофон, як, крутячись, гуде. Ні, мій план не спрацює. Хтось має мене зупинити. Та ба! Він не просто спрацював, він спрацював блискуче!
Спершу відвідувачі спантеличено дивилися на екран, навіть Франко не зразу себе впізнав. А потім гримнув регіт: спочатку в кутку кімнати, віддалік комітетського столика, і наростав, наче схід сонця, охопивши всю кімнату, зачепивши геть усіх присутніх.
Усіх, крім двох. Франко не сміявся. І я також.
На екрані все здавалося смішним, навіть гідним жалю. Поважаний всіма розумник поставав ледацюгою — таким, яким знала його я. Чимало голубиних фанів реготали аж заходились зі свого пихатого шефа.
Сміх урвався, коли дійшло до епізоду з бійкою. Жоден із присутніх не вважав кумедним биття дітей. Я хотіла, щоб вони добряче нареготались, а тому загибель телевізора залишила насамкінець. Усі аж просто попадали на підлогу від реготу.
Пригадую, як прохолода задоволення наповнила моє тіло. Я знищила Франко двічі: по-перше, на екрані і, по-друге, у житті. За маму і за себе. Він вилетів із клубу, вмиваючись сльозами сорому. Наступного дня він написав заяву про вихід із асоціації. І надіслав поштою.
Звичайно, Франкові сподівання на вдочеріння пішли до біса. Тепер він міг робити що завгодно, але йому вже ніколи не бути моїм батьком.
А наступного дня з’явився Ригачка. Вимагаючи віддяки за камеру. Він хотів, щоб я побула на чатах, доки він грабуватиме якусь старечу квартиру. Пограбування. Перше в моєму житті. Пригадую, я втішала себе надією, що все буде не надто небезпечно.
Лоурі протверезів.
— Ця… — Він не наважився доказати. Принаймні не перед неповнолітньою дівчинкою.
Меґ гірко посміхнулася:
— Можеш говорити не соромлячись. Все одно я бачу твої думки.
Та Лоурі не міг. Його вихованість не дозволяла йому вимовити таку лайку.
— Ця… свиня, — сказав він натомість.
— Ну, кажи.
— І все ж таки твій план був підступний.
Погляд Меґ залишався незворушний, наче каміння.