— Нехай би не бив моєї мами.
Лоурі кивнув головою. Хіба тут що заперечиш?
— Можна, хай воно буде моїм? — запитала Меґ.
— Га?
— Вільне бажання. Можна, хай воно буде моїм?
Лоурі почухав підборіддя. Після відвідин перукарні знову почала вибиватися щетина.
— Можна, — врешті-решт сказав він. — Воно буде твоїм. А я докладу всіх зусиль, яких тільки спроможний, щоб добряче йому завдати.
Меґ вишкірилась, і в тій посмішці не було нічого ангельського.
Ригачка розглядав свої волохаті руки.
— Я щезаю, — заскавулів він. У його словах не було нічого образного. Він таки щезав.
Гоп перевіряв роботу системи.
— Твій череп перфоровано під час вибуху.
— Гар-р-р?
— У твоїй голові дюрка, — зітхнула голограма. — Ми втрачаємо життєву снагу. Залишились лічені хвилини до того, як нас затягне назад до центрального офісу.
— І що тоді буде?
Гоп переглянув файл пам’яті.
— Ти крутитимеш рожни у рові фекалій. А я… Не знаю, що робитиму я. Прецедентів не було. Проте здається, нічого втішного.
— Чи можемо ми щось удіяти? Має ж бути якийсь спосіб украсти десь цієї життєвої снаги?!
Голограма продзижчала найповніше зібрання пеклопедії вздовж і впоперек.
— Відповідь негативна. Дозволених способів не існує.
Ригаччин вологий ніс задрижав.
— Дозволених? До біса дозволені способи.
Гоп почувався ні в сих ні в тих. Такий стан вимагає від голограми докласти чималих зусиль: необхідно переладнати чималу кількість пікселів.
— Існує один спосіб. Цілковито заборонений. Наслідки нечувані.
— Гар-р-р?
— Через нього може статися чимало прикрощів на Землі.
Ригачка повів плечима:
— То що вони збираються зробити? Тебе вимкнути, а мене поставити крутити рожни?
— Я зрозумів твою думку.
Ригачка не вірив сам собі. Нарешті! Нарешті в нього з’явилася думка!
— То який, ти там кажеш, є заборонений спосіб?
Гоп подався крізь кімнату й завис над Франко, який саме мирно спав, не відаючи про таке надприродне вторгнення.
— Послуговуючись термінами недоумків, нам потрібна додаткова батарейка. Я просканував цю життєву форму: в ній залишилось життєвого соку на двадцять шість років.
Ригачка облизнувся.
— Двадцять шість років?
— Звичайно, живлення двох самостійних об’єктів і голограми з паралельним портом зменшує його кількість до… двадцяти шести годин. Але це краще, ніж нічого. Усе, що ти мусиш зробити, — вселитися в нього і висмоктати трохи його життєвої снаги. Вона міститься відразу над очними яблуками. Яскраво-помаранчева. Не промажеш.
— Окей. Вселяймося. — Ригачка помовчав. — Іще одне. Я хочу, щоб він мене бачив.
— А це ще для чого?
Ригачка підняв волохаті кігтисті лапи.
— Яка ж користь бути такою тварюкою, коли не можеш нікого налякати?
Гоп старанно кивнув. Він чудово розумів Ригачку. Урешті-решт, він же чортяча голограма.
Франко був у кепському гуморі. Штори не щільно затягли вікно, і сонячне світло відбивалось від екрана. І, звичайно ж, псувало втіху від споглядання телевізора. Зашторити вікно ретельніше означало б підвестися з крісла. Франко вирішив дочекатись, доки сонце сяде. До того ж зараз по телику були самі новини.
І раптом йому з’явилося видиво. Просто перед ним стояла істота, що дуже скидалась на почвару. Вона з’явилася з нізвідки. Проте Франко не переймався. У нього вже якось були галюцинації. На науково-популярному каналі розповідали, що люди, які нехтують буденне життя, часто бачать привидів. Франко подумав, що те, що він бачить, є таким собі додатковим каналом.
— Привіт, песику, — сказав він, нахиляючись, щоб полоскотати привида під шиєю.
Істота загарчала й ударила його по руці. Вони торкнулися один до одного на однісіньку мить, і Франко все побачив. Побачив і зрозумів усе.
— О, ні, — видихнув Франко; усі нездарно прожиті роки промчали перед ним.
— О, так, — загарчав Ригачка. — Це я. Я повернувся, щоб з’їсти твою душу.
Франко заверещав. Він верещав і верещав, а істота вдиралася в його мозок, з’їдаючи його життєву снагу. Він усе верещав, навіть коли його вигнали у смердючий закуток власного мозку, проте ніхто в світі того вереску не чув.
Пальці Меґ щезали також.
— Небагато в нас часу, — зауважила вона, ворушачи пальцями. — На кого я схожа?
— На привид самої себе.
— Зовсім не прикольно.
— Вибач. Я трохи непокоюся. Ми збираємось напасти на людину посеред білого дня.