Меґ зібгала свою прозору руку в кулак. Вона молила Бога, щоб їй вистачило сили добряче вмастити вітчимові.
— Тепер ані слова, — попередила вона. — Я лише хочу затопити йому в писок і піти.
— Жодних заперечень з мого боку.
Вони стояли перед хвірткою. Чи, краще сказати, там, де колись була хвіртка. Усе, що від неї залишилося, — самотній шворінь. Решта лежала на землі, поросла травою. Стіна теж руйнувалася. Плющ дерся вгору по тиньку, а фарба давно полущилась і зблякла, виставляючи напоказ брудний колір бетону.
Лоурі йшов дорогою до самого будинку. Принаймні він здогадувався, що то була дорога. Важко було встановити, що то насправді, особливо коли воно всуціль поросло бур’янами.
— Окей. Ось ми й прийшли.
Меґ глибоко вдихнула і забралася в Лоуреву голову. Він відчував, як пульсувала її життєва снага. Ще кілька перевтілень — і вона повернеться назад до тунелю.
Можливо, те, що вони сюди прийшли, — дурниця? Марна трата енергії? Вони б уже були на півдорозі до останнього Лоуревого бажання, натомість вони ризикують двома безсмертними душами заради цієї дурної показухи. Тоді Меґ пригадала, як до мами простягали руки, і її рішучість повернулася.
— Окей, — вона всміхалася Макколовій половині мозку. — Тук-тук-тук. Геп-геп-геп. Бувай! Нема нічого легшого.
Меґ піднесла свого тепер покрученого пальця до дзвінка. Але кнопки не було. В одвірку натомість виднілася дірка у формі кнопки, дзвінка не було й близько. Ще одна річ, якої Франко не став ремонтувати. Меґ ударила по замерзлому вікні — кісточки на руці заболіли. Макколові відчуття брали гору над її власними.
— Хтось прийшов, — мовив Лоурі, на хвильку опанувавши власний рот.
Меґ закліпала — і з Лоуревого ока витекла краплинка поту. Хвилювання Меґ змусили Макколові потові залози посилено працювати. Меґ саме відтягла кулак від вікна, як двері з грюкотом розчинилися. Бабах! Франко навіть не підозрював, що саме гупне його по голові. Така забаганка може коштувати їй сотні років пекла, але ця примха того варта.
Темна постать бігла підстрибцем до вхідних дверей, супроводжувана круглим акваріумом. То був Франко, авжеж. Безперечно, то він, навіть тепер, коли він так дуже змінився від болю. Ну, товстунчику, всміхнися.
Двері розчахнулися. З’явилося обличчя. Меґ відсахнулась.
І між тим порухом назад і її ударом час неначе уповільнився, якраз настільки, щоб голова встигла проказати:
— Привіт, Фінн. Я чекав на тебе.
Дивно, подумала Меґ. Франко ніколи не кликав її на прізвище. Тільки панянко. До того ж як він знає, що це вона? І чому він пускає слину? А тоді вона вдарила, і Франко беркицьнувся, як мішок гною.
— Блискуче, — в захваті сказав Лоурі. — А тепер ходімо звідси.
Але Меґ не могла піти. Коїлося щось дивне. Вона ввійшла у коридор будинку номер сорок сім, зачинивши за собою двері.
Франко корчився на підлозі. Виючи і пускаючи слину.
Пускаючи слину? Виючи? І враз Меґ усе зрозуміла. Вона нахилилась над істотою на підлозі, цього разу розглядаючи її власними очима. Так, це він плавав усередині її вітчима, це його звірячу морду перекривило з ненависті.
— Ригачко! — вигукнула вона.
Ригачка нічого не відповів, лише гарчав і пускав слину. Жодного сумніву, його людська половина поступилася звірячій.
— Якого дідька ти тут робиш?
Ригачка заскавчав від чергового нападу болю.
— Прийшов по тебе, Фінн. Повелитель хоче твою душу.
Маленька істота в білому вбранні вистромилася з Франкової голови й зависла над нерухомим тілом.
— Немає потреби надавати інформацію шуканому об’єкту. Вставай і роби своє діло.
Меґ кивнула на голограму в білому костюмі:
— Що це до біса таке?
— Зроби послугу нам обом, Фінн. Розчави його, як жука!
Гопові пощастило удати образу:
— І це після того, що я для тебе зробив! Якби не я, ти б уже давно крутив рожни. Кидай смоктати й хапай їх обох!
Ригачка на мить розтулив писка й знову став смоктати. Блискучі помаранчеві цівки з’явились позад Франкових очей і потекли в диявольську пащеку. З кожним ковтком Ригачка ставав дужчим, присутнішим.
— Бр-р, фе, — сказали Меґ і Лоурі водночас.
Франко змінювався на очах. Щойно його життєва снага щезла, тіло його заплатило за все сповна. На чолі прорізалися глибокі зморшки. Очі втратили блиск і запали. М’язи на шиї обвисли. Це ще був Франко, проте на двадцять років старший.
— Так не годиться, — промурмотіла Меґ. — Мушу щось зробити.
Гоп літав по кімнаті на відстані п’яти сантиметрів від Макколового носа. Він ґелґотів, певно, бажаючи вразити Меґ, бо почуття гумору голограми не мають.