— Хоч що зроби, Меґ Фінн, ти програла. І ти повернешся в глибінь разом з нами. Мого творця вивищать над цим блазнем Вельзевулом у званні, а твій старий чолов’яга помре, не здійснивши того, про що так мріяв. Ось чого ти досягнеш.
Меґ пирхнула. Уперше Ригачка мав рацію. Їй треба було розчавити цю малу набридливу істотку, як жука. Вона схопила якусь амфору з полиці в передпокої і жбурнула її в миготливу голограму. Ну звісно, ваза пролетіла крізь голограму, влучивши Франко в саме тім’ячко. Результат вражав. На що ти очікуєш, коли амфора влучає людині в голову? На вигук “Оу!”. Може, на невелику подряпину. У крайньому разі, на непритомність. Не більше. Меґ же отримала несподіваний спалах світла, коли вміст амфори посипався на Франкову голову. Висипане зашипіло й затріщало, обліплюючи обличчя вітчимові, неначе бетоном. Франко заверещав, Ригачка заскавулів. Їхній одночасний лемент був такий різкий, що аж склянки тріснули на кухні й вікна забряжчали. Навіть Франків дорогоцінний телевізор, не витримавши таких звукових хвиль, розлетівся на тисячні друзки.
Франко крутився на підлозі, відчайдушно деручи обличчя. Пилюка навіки в’їлася в шкіру.
Гоп безсторонньо споглядав згори.
— Гм, цікавий випадок. Сильна алергічна реакція з больовими відчуттями. — Голограма ввімкнула пошук на слово “алергія”. — Лише одне входження. Алергія: уражений дух може виказувати ознаки дискомфорту, якщо доторкнеться до священної речовини.
Меґ підібрала черепочок амфори. На ньому була мідна табличка з написом. Тепер Меґ усе пригадала. То була мамина урна. Урна з крематорію.
— Мамусю… — прошепотіла вона, і сльози затремтіли на її віях.
Ригачка кивнув головою:
— Священний прах. Я б згодився з таким висновком.
Меґ ударила Франко по нозі.
— Ти навіть не поклав урни в скляну скриньку.
— І тепер дуже пошкодував, — зауважив Гоп.
Франко не міг нічого відповісти. Усе, що він зараз усвідомлював, — нестерпний головний біль. Він корчився і здригався, доки разом зі своїм бісівським квартирантом не знепритомнів.
Меґ іще раз ударила Франко по нозі.
— Якраз для вас обох. Ви обоє належите один одному. — Вона поклала черепок амфори в Лоуреву кишеню. — Дякую, мамо. Ти знову мене врятувала.
Нарешті Лоурі впорався зі своїм ротом:
— Ходімо, Меґ. Доки наш час не скінчився. Це страхіття не лежатиме так довіку.
Меґ змахнула сльозу. Справді. Вона відчувала, як щезала з кожною секундою, а в них попереду ще довга дорога, щоб виконати останнє бажання.
— Гаразд, Меґґі, — сказала вона сама собі так, як сказала б її мама. — Зберись. У тебе ще ціла вічність попереду на жалощі до самої себе. Заверши список бажань! Іще одне-єдине бажання!
Вона наставила закоцюблого пальця на Гопа.
— Слухай, ти. Якщо я ще хоч раз тебе побачу, ти вийматимеш ці лінзи зі своїх вух.
— Мене? — безневинно запитав Гоп. — Як ти зможеш побачити мене ще раз? Я ж приклеєний до цих двох.
Тільки-но Лоурі обернувся, як Гоп мигнув; випускаючи голубий лазерний промінь уздовж старечої постаті. Промінь був зовсім безболісний і тривав мілісекунду. То був єдиний спосіб для собакопридурка, а відповідно і для самої голограми, врятуватись від гніву Диявола.
Коли шуканий об’єкт і старий вийшли з вітальні, Гоп перекрутив у голові кілька останніх хвилин відеозапису. Слова дівчинки. Щось важливе. Він перекрутив зображення до потрібного моменту. Заверши список, сказала дівчинка. Гм. Що за список? І чи це не її ключик до пекла?
Гоп зупинився. Здогади поки що не на часі. Він уведе себе в енергоекономний модуль і почекає, доки придуркуватий хазяїн прокинеться. Голограма миготнула й зникла. У будинку номер сорок сім не було жодних ознак життя, окрім миготіння червоної кнопки.
Розділ 13
З високої височини
Лоурі здурів і орендував машину.
— Цілком можливо, — сказав він. — Мені здається, що в нас залишилося зовсім небагато часу.
Меґ відчувала те саме. Вона почувалася такою нетривкою, як уранішня роса, її снага танула з кожним кілометром. Ригачка добряче її струснув. Хто такий Повелитель? І нащо йому її душа? Меґ мала огидне відчуття, ніби вона знає відповідь на обидва запитання. Тепер вона відчувала тунель. Він пульсував у всьому її тілі. Тягнучи до себе. Нагадуючи про себе.
І річ навіть не в машині — Лоурі винайняв пежо. Тисни на газ і гайда. Іншим разом Меґ би стрибала від захвату, натискаючи на всі кнопки на панелі, та не сьогодні. Сьогодні ані пасажир, ані водій не мали снаги ні на що інше, крім найнеобхіднішого.