— Твоє останнє бажання. На Маму залізь і плюнь униз, — мало не заторохкотіла Меґ. — І що це означає?
— Те й означає, — відповів Лоурі, перемикаючи важіль у п’яту позицію. — Достеменно те саме, що й у пісні.
— Якій пісні?
Лоурі звів очі до неба.
— О молодь! Якій пісні? Чи вас чого-небудь навчають у тих школах?
— Лише рахувати й читати. Нічого такого корисного, як, скажімо, пісня про плювання.
Лоурі заходився відбивати ритм на кермі й заспівав — так само паскудно, як співають усі дублінці.
Я можу й далі. У пісні аж сорок сім куплетів.
— Дякую, досить і цього, — квапливо сказала Меґ. — Я вже в’їхала. То з якої мами ти збираєшся плювати?
— Мамині скелі. Знаєш такі?
— То ми деремося на скелю через те, що колись хтось так проспівав?
— Колись так співав мій татко. Щовечора. Це була наша з ним колискова. Мамі не подобалось. Її ображав рядочок “на відьмі женись”.
— І чого б то?
Лоурі всміхнувся.
— Воно не дуже правильно, я знаю. Я спробував усе, про що співається в пісні. “В канаві приспись…” і так далі. Але я ще ніколи…
— Не плював зі скелі, — доказала Меґ. — Ну, то на що тобі знадобилась я?
Лоурі потер груди.
— Я не певен, що зможу вилізти.
— Видертися на вершечок скелі, — промурмотіла Меґ. — Блискуче. Сподіваюся, рай того вартий. Мабуть, добре, що твій татусь не знав пісеньок про те, як чистять туалет, а то б довелося нам ще й туалет почистити.
Час був на вагу золота. Гоп це знав, а тому вирішив трохи допомогти Ригачці отямитись. Топове “трохи допомогти” означало спрямувати трипозитронний розряд у Ригаччині кошлаті крижі.
Ригачку звело корчами, а з ним і Франко. Собакохлопець підвівся, ледве дихаючи.
— Гар-р-р-р, — вишкірився він придуркувато.
— Шуканий об’єкт ударив твоє тимчасове тіло амфорою зі священним прахом. Через ураження цим прахом у тебе виникла сильна алергія.
— Боляче, — проскиглив Ригачка, очевидячки надаючи перевагу окремим словам над повними реченнями. — Свербить.
— Досить, — кинув Гоп без найменшого натяку на співчуття. — Вибирайся з цього тіла. У нас є робота, а часу на неї обмаль.
— Гав! — погодився Ригачка. Він глибоко вдихнув і спробував вислизнути з Франкового тіла. Та марно: щось його не пускало. Спробував ще раз, аж скривившись від натуги, але визволитись так і не визволився. — Застряг.
Гоп закусив електронну губу.
— Я так і знав.
— Гар-р-р?
— Позитивно заряджений прах нейтралізує твою негативну диявольську снагу зусібіч, створюючи герметичну оболонку.
— Гар-р-р?
— Тебе замкнено в цьому тілі, наче у пастці. Хоч як це прикро, надто ж як зважити, що ти випив більшу частину життєвої снаги.
Ригачка жадібно розглядав свої нові пальці, жовті й зморшкуваті. Франко постарів на тридцять років. Здоровим він не здавався й у свої тридцять п’ять.
— Замкнено? Ні-і-і!
— Ні-і-і! — перекривив Гоп. — Прохолонь, дурню. Наше завдання не змінюється. Знайти старого. Зупинити дівчисько. Усе так само. Якщо ми впораємося, ти знову станеш своїми двома половинками.
Ригачка згріб рештки засохлої їжі з Франкового вбрання і запхав їх до рота.
— Їжа, — загарчав він. — Кльово.
Гоп манірно звів під лоба очі.
— Заради Диявола! У нас є куди важливіші справи, аніж напихання твоєї пельки. Наші сили тануть щохвилини.
Ригачка зібрався з думками, складаючи слова у речення:
— Фінн кудись завіялася. Ми навіть не знаємо куди. Ми вже спізнились.
— Саме тут ти й помиляєшся, диявольська неодупо. Я, на відміну від тебе, вжив запобіжних заходів.
Ригаччина голова лускалась. Чи то від діри в черепі, чи то від нескінченних Гопових знущань.
— Яких заходів?
Гоп зрозумів, що настав його зоряний час прочитати лекцію.
— Зовнішня мережа стеження і модуль підказки обладнано лазерним сканером. Найновіша модель, навіть у Японії такої ще нема. Стисло кажучи, сканер вловлює корозійні сліди на шкірі. Перед тим як старий вийшов з кімнати, я просканував його постать. Я можу реконструювати його з точністю до шістдесятого ступеня. Можливо, нам удасться щось дізнатись.