Коли під час наступних відвідин Оскар побачив, як над Хуйовою Ґуркою піднялося полум’я, першим його пориванням було лишитися в машині, в притомному німецькому механізмі, і помчати додому. Натомість він пішов шукати по цехах знайомих, зайшов до контори Штерна. Він думав, що, коли до вікон летить клаптями оцей попіл, люди у Плашуві можуть думати й про самогубство.
А проте найбільш засмученим видавався сам Шиндлер. Він не питав, як завжди: «Ну то що, пане Штерне, коли Бог створив людей за своїм образом, то котра раса найбільш Його нагадує? Хто більш подібний до Бога — поляк чи чех?» Ніяких подібних штучок тепер не було. Натомість він бурчав крізь зуби: «Ну про що всі думають?» Штерн відповідав, що в’язні як в’язні: роблять свою справу і сподіваються вижити.
— Хочу витягти вас звідси, — раптом буркнув Оскар. Він стукнув кулаком по столу. — Хочу вас усіх звідси витягти.
— Усіх? — не втримався від питання Штерн. Такі масштабні, біблійні спасіння були явно не в дусі часу.
— Вас у кожному разі, — сказав Оскар. — Вас!
Розділ 28
У конторі Амона в будівлі Адміністрації було двоє друкарів. Першою була молода німкеня фрау Кохманн, а другим — старанний молодий в’язень Мєтек Пемпер. Колись Пемпер стане секретарем Оскара, але влітку 1944 року він працював з Амоном і, як і кожен на такому місці, не плекав особливих надій на майбутнє.
Уперше він близько зустрівся з Амоном так само випадково, як і служниця Гелена Гірш. Пемпера викликали до кабінету Амона, і хтось порекомендував його комендантові. Молодий в’язень раніше вивчав бухгалтерію, друкував на машинці сліпим способом і міг робити стенограми як з німецької, так і з польської мови. Його пам’ять характеризували як дослівну. Тож, як в’язень із такими вміннями, Пемпер опинився в головному управлінні Плашува біля Амона, а інколи ходив на віллу до Амона друкувати під диктовку.
Іронія долі в тому, що фотографічна пам’ять Пемпера врешті-решт більшою мірою, ніж пам’ять будь-кого із в’язнів, спричиниться до того, що Амона повісять у Кракові. Але Пемпер тоді не вірив, що такий час колись настане. У 1944 році, якби його спитали, хто стане наступною жертвою Ґьотових високих вимог, Мєтек, напевно, сказав би: «Я».
Пемпер був призначений на роль запасного друкаря. Для роботи з конфіденційними документами в Амона була фрау Кохманн, і близько не така компетентна, як Мєтек, яка повільно друкувала з голосу. Іноді Амон порушував своє правило і диктував конфіденційний текст юному Пемперу. Але Мєтек, навіть сидячи навпроти Амона з записником на колінах, не міг повністю прогнати від себе суперечливі підозри. Усі ці внутрішні повідомлення й меморандуми, деталі яких він запам’ятовує, мали зробити його першим свідком у той далекий день, коли він і Амон постануть перед трибуналом. Але були підстави підозрювати, що Амон колись матиме стерти його з лиця землі, як стирають секретну касету.
У кожному разі щоранку Мєтек заправляв у друкарську машинку папір із копірками не лише для себе, а готував ще з десяток для німкені. Коли дівчина закінчувала друкувати своє, Пемпер удавав, що збирається знищити її зайві копії, а насправді зберігав їх і читав. Ніяких записів він не робив, бо був відомий своєю пам’яттю ще зі школи. Він знав: якщо колись збереться трибунал, якщо вони з Амоном зустрінуться в суді, то він ошелешить коменданта точним датуванням своїх свідчень.
На очі Пемперові потрапляли неймовірні таємні документи. Наприклад, він читав меморандуми про шмагання жінок. Начальникам таборів нагадували, що це слід робити максимально ефективно. Залучення персоналу до такого принижує гідність есесівців, тому чеські жінки мали шмагати словацьких, словацькі — чеських. Так само — росіянки і польки. Коменданти мали увімкнути фантазію й використовувати інші національні та культурні відмінності.
Інший бюлетень нагадував, що вони не мають права виносити смертний вирок особисто. Коменданти могли подати заяву до Головного управління безпеки Райху. Амон так робив навесні з двома євреями, котрі втекли з табору у Величці, — він пропонував їх повісити. Телеграма з дозволом прийшла з Берліна, підписана, як помітив Пемпер, доктором Ернстом Кальтенбруннером, начальником Головного управління безпеки Райху.
Тепер, у квітні, Пемпер прочитав меморандум від Ґергарда Маурера, відповідального за розподіл робочої сили в Секції D генерала Ґлюкса. Маурер хотів, щоб Амон сказав йому, скільки угорців можна тимчасово утримувати у Плашуві. Їх везли на Німецький завод зброї DAW, який був дочірнім підприємством Круппа і виробляв запали для артилерійських снарядів у величезному комплексі Аушвіцу. З огляду на те, що Угорщина тільки нещодавно перейшла під німецький протекторат, ці угорські євреї і дисиденти були в здоровішому стані, ніж ті, хто роками просидів у гетто, а відтак — в ув’язненні. Так що вони стали просто знахідкою для заводів Аушвіцу. На жаль, місце у DAW для них ще не було готове, і якби комендант Плашува прийняв отих сім тисяч, які чекали на розміщення, у секції D йому були б безмежно вдячні.