— Був замах на Гітлера, — сказав Оскар.
Про це повідомили під вечір, тоді казали, що фюрер живий. Обіцяли, що він скоро звернеться до німецького народу. Але цього досі не сталося. Година йшла за годиною, а Гітлера все не було чути. А Бетховен грав і грав, як тоді, коли сталася поразка під Сталінградом.
Оскар і Ґарде так сиділи разом кілька годин. Це був такий собі бунт — єврей і німець разом слухають, навіть уночі, чекаючи, чи не помре Гітлер. Адам Ґарде, звичайно, так само з надією тамував подих. Він помітив, що Оскар робить якісь невиразні рухи, немовби можливість смерті фюрера розслабила його м’язи. Він пив келих за келихом і припрошував Адама. Справді, казав Оскар, тоді ж німці, прості німці, такі як я, напевне, почнуть ставати знову собою, виправляться. Суто з тієї причини, що хтось наближений до Гітлера набрався духу стерти його з лиця землі. Це буде кінець СС. Гіммлер уже вранці сяде в тюрму.
Оскар видував хмари диму. Господи, яке ж полегшення — бачити кінець оцієї системи!
О десятій вечора було лише попереднє повідомлення. Стався замах на життя фюрера, але невдалий, і за кілька хвилин ви почуєте фюрера. Коли минула година, а фюрер усе ще в ефірі не з’явився, Оскар поринув у фантазії, такі популярні серед німців наприкінці війни.
— Кінець нашим бідам, — сказав він. — Світ знову стає нормальним. Тепер Німеччина може об’єднатись із Заходом проти росіян…
Ґарде мав скромніші надії. У гіршому випадку, гадав він, знову буде таке гетто, як за Франца-Йосифа.
І вони далі випивали, а музика грала, і дедалі ймовірнішим здавалося, що Європа цієї ночі дочекається тої смерті, що поверне їй здоровий глузд. Вони знову ставали її громадянами — вони вже не в’язень і гер директор. Радіо раз у раз обіцяло звернення фюрера, і Оскар щоразу сильніше сміявся.
Пробило північ, і вони вже не зважали на ті обіцянки. Кожен їхній подих легшав у цьому постгітлерівському Кракові. Зранку, уявляли вони, на всіх майданах танцюватимуть, і нікому нічого за це не буде. Вермахт заарештує Франка на Вавелі й оточить комплекс СС на Поморській.
Невдовзі після першої з Растенберґа в ефірі почувся голос Гітлера. Оскар уже настільки повірив, що цього дуже знайомого голосу він уже ніколи не чутиме, що кілька секунд його не впізнавав, гадаючи, що це якийсь черговий партієць тягне час. Але Ґарде впізнав промовця з першого слова.
— Мої німецькі товариші! — залунало з приймача. — Я звертаюся до вас нині, по-перше, для того, щоб ви почули мій голос і знали, що я здоровий і неушкоджений, а по-друге, щоб розповісти вам про злочин, безпрецедентний для історії Німеччини.
Звернення закінчилося за чотири хвилини словами про змовників:
— Цього разу ми зведемо з ними рахунки так, як звикли це робити націонал-соціалісти.
Адам Ґарде так уповні й не заразився мріями, які весь вечір плекав Оскар. Адже Гітлер — то не просто людина, він — розгалужена система. Навіть у разі його смерті немає жодних гарантій, що характер тої системи зміниться. До того ж такий феномен, як Гітлер, не може згинути за один вечір, це не в його природі.
Але Оскар протягом тих годин так гарячково вірив у його смерть, що тепер, коли ця віра перетворилася на ілюзію, молодий Ґарде уже втішав директора, який з майже оперним жалем казав:
— Усі наші надії на свободу виявилися марними!
Він налив ще по чарці коньяку, тоді підштовхнув пляшку до інженера і відкрив портсигар:
— Беріть коньяк, беріть цигарки та й ходіть уже подрімайте. Доведеться ще почекати нашої свободи.
В Адама голова йшла обертом і від коньяку, і від новини, і від того, як серед ночі вона змінилася на протилежну, що він тоді не замислився, чому Оскар так дивно сказав: «нашої свободи» — ніби їм обом вона була потрібна однаково, ніби вони обидва — в’язні, змушені просто сидіти й чекати, коли їх звільнять. Але вмостившись на своїх нарах, Ґарде подумав: «Просто дивовижно, як це пан директор отак говорив, немовби легко піддається фантазіям і засмучується. Зазвичай він же такий прагматичний».
Поморська і табори навколо Кракова аж гули від чуток того пізнього літа: подейкували, назріває якесь серйозне переміщення в’язнів. Ці чутки турбували і Оскара на Заблочі, а в Плашуві до Амона дійшла неофіційна інформація, що табори буде розформовано.
Насправді описані вище збори пов’язувалися не з рятуванням Плашува від партизанів, а з тим, що насувається закриття табору. Ґьот викликав Мадріча, Шиндлера й Боша до Плашува і провів оту зустріч лише з тим, щоб надати собі вигляду захисника. Тоді для нього стало пристойним поїхати до Кракова і там зайти до Вільгельма Коппе, нового шефа поліції генерал-губернаторства. Амон сів із другого кінця столу, навпроти Коппе, напустивши на себе суворо-стурбований вигляд і похрускуючи пальцями, немовби хвилюючись через облогу Плашува. Він розповів Коппе те саме, що й Оскару та іншим, — що в таборі виникла партизанська організація, що сіоністи з-за дроту підтримують зв’язки з радикалами Армії Людової та Єврейської бойової організації. Як може собі уявити оберґрупенфюрер, вирахувати такі зв’язки було непросто — повідомлення передавались у контрабандній хлібині. Але в разі перших ознак активної непокори він — Амон Ґьот — як комендант муситиме, напевне, діяти рішуче й радикально. Амон питав: якщо він спочатку стрілятиме, а потім надсилатиме доповідь до Оранієнбурґа, чи шановний оберґрупенфюрер Коппе буде на його боці?