На «прощальному вечорі» Плашува, хоч би де він відбувався, серед гостей були доктор Бланке, Франц Бош і, дехто каже, оберфюрер Юліан Шернер, який узяв відпустку зі своїх партизанських ловів. Були там також Мадріч і Тіч. Тіч потім скаже, що там Мадріч уперше скаже Оскару, що не поїде з ним у Моравію. «Я зробив для євреїв усе, що міг», — сказав Мадріч. Це було обдумане рішення; Тіч цілими днями бував у нього, але переконати так і не зміг.
Мадріч був людиною чесною і справедливою. Пізніше його за це вшанують. Він просто не вірив, що моравський план щось дасть. А якби повірив, то, за всіма ознаками, долучився б.
Ще про цей вечір відомо, що в ньому був певний елемент терміновості: списку Шиндлера треба було дати хід того вечора. Цей елемент є в усіх версіях історії, яку розповідають ті, хто вижив.
Вони можуть переказувати і доповнювати цю історію лише в тому разі, коли спочатку чули її від Оскара, який міг зі смаком дещо прикрасити. Але на початку 1960-х років Тіч сам визнав правдивість цієї версії. Можливо, новий тимчасовий комендант Плашува гауптштурмфюрер Бюхер сказав Оскару: «Годі вже тягти кота за хвіст, Оскаре! Треба нарешті закінчити формальності і взятися до перевезення». Може, якийсь інший останній строк виставила залізниця, з огляду на доступність транспорту.
У кінці списку Оскара Тіч тепер додав над офіційними підписами прізвища працівників Мадріча. Додалося майже сімдесят імен, які вписав Тіч зі своєї та Оскарової пам’яті. Серед них була і сім’я Файґенбаумів — дочка-підліток із невиліковним раком кісток, юний син Лютек із такими-сякими навичками ремонту швацьких машин. Тепер під пером Тіча вони всі перетворилися на кваліфікованих працівників зброярського відділу. У квартирі співали, голосно розмовляли, сміялися, дим від цигарок затуманював усе, а Оскар і Тіч у куточку перепитували одне в одного імена, мучилися правописом польських прізвищ.
Урешті, Оскар поклав руку на зап’ястя Тіча. Усе, більше не можна. Вони і з такою кількістю вже можуть нам відмовити. Тіч і далі пригадував імена, і наступного ранку прокинувся, кленучи себе, бо запізно пригадав одну людину. Тепер уже все, він досяг межі й вимучився роботою. Він був блюзнірськи близький до того, щоб воскресити людей самою згадкою про них. Він не скупився на згадки. Ось яке послання до світу це було — послання, складене в душній, накуреній квартирі Шиндлера, де Тічеві було важко дихати.
Список був не бездоганний, однак новий комендант Бюхер, який перебував на своїй посаді лише для того, щоб згорнути табір, сам не цікавився б, хто там записаний, хіба що звертав би увагу на його чисельність. А от чиновник, який займався персоналом, Марсель Ґольдберґ, мав змогу трохи почаклувати над документом. В’язні знали, що Ґольдберґ бере. І Дреснери знали. Юда Дреснер, дядечко Ґені — Червоної Шапочки і чоловік пані Дреснер, яку колись подруга відмовилася ховати за стіною, батько юних Янека і Данки, — цей Юда Дреснер про те знав. Родина пояснювала свою присутність у списку Шиндлера просто: «Він заплатив Ґольдберґу». Що саме він йому дав, вони так і не дізналися. Ювелір Вулкан, імовірно, аналогічним чином вніс до списку себе, дружину і сина.
Польдек Пфефферберґ почув про список від сержанта СС на ім’я Ганс Шрайбер. Шрайбер, молодик років двадцяти п’яти, мав у Плашуві таку саму лиху славу, як і решта тамтешніх есесівців, але Пфефферберґові до певної міри симпатизував; такі стосунки між конкретним есесівцем і конкретним в’язнем були не рідкістю для тієї системи. Ця своєрідна дружба почалася, коли Пфефферберґ, староста групи свого бараку, отримав доручення помити вікна. Шрайбер оглянув роботу, помітив десь патьок і почав залякувати Пфефферберґа в стилі, який часто передував страті. Пфефферберґові урвався терпець, і він сказав Шрайберові: мовляв, ми обидва знаємо, що вікна помиті як слід, а коли Шрайбер шукає приводів його розстріляти, то хай бере і стріляє, а не морочить йому голову. Парадоксально, але цей спалах Шрайбера повеселив — і тепер він час від часу зупинявся поговорити з Пфефферберґом, спитати, як ся мають він і його дружина, а іноді давав Леопольдові яблуко для Міли. Улітку 1944 року Польдек відчайдушно звернувся до нього, благаючи зняти Мілу з потяга, яким жінок із Плашува відсилали до страшного табору Штуттгоф на Балтиці. Міла вже стояла в шерензі тих, кого саджали до вагонів для худоби, аж тут прибіг Шрайбер, розмахуючи якимсь папірцем, і відкликав її. Іншого разу, однієї неділі, він п’яним прийшов до бараку Пффеферберґа і перед ним та ще кількома іншими в’язнями розплакався, каючись у «жахливих речах», які він коїв у Плашуві. Шрайбер сказав, що хоче це спокутувати і піде на Східний фронт. Так він урешті й зробить.