Шинделя змусять залишитися з маленькою групою, яка займалася ліквідацією Плашува, а тоді їхати до Аушвіцу у вагоні, повному хворих жінок. Їх потім усіх посадять до бараку в одному з кутів табору і залишать помирати. А проте більшість із них через недогляд керівництва табору і перебування поза звичним режимом того місця виживуть. Самого Шинделя відправлять у Флоссенбурґ, а потім, разом із братами, на марш смерті. Він дивом виживе, а наймолодшого брата застрелять на марші в передостанній день війни. Ось так думка про список Шиндлера, без жодного лихого наміру з боку Оскара, але з недоброї руки Ґольдберґа і досі мучить тих, хто вижив, як мучила і в ті сповнені відчаю жовтневі дні.
У кожного — своя історія про список. Генрі Роснер приєднався до людей Шиндлера, але сержант помітив його скрипку і, знаючи, що Амон вимагатиме музики, якщо його випустять, відправив скрипаля назад. Тоді Роснер сховав скрипку під одяг, тримаючи верхній кінець грифа під пахвою. Він знову став у шеренгу, і його пропустили у вагон на табір Шиндлера. Роснер був одним із тих, кому Оскар обіцяв особисто, тож він завжди був у списку. Так само і Єрети: старий пан Єрет з фабрики ящиків і пані Хая Єрет, котра в списку значилася розпливчасто і благонадійно як Metallarbeiterin — працівниця по металу. Були і Перлмани, і давні працівники «Емалії», і Левартови. Насправді, попри старання Ґольдберґа, до Оскара поїхала більшість тих людей, про яких він просив, хоча траплялися й сюрпризи. Такий розумний чоловік, як Оскар, напевне, не здивувався, виявивши серед мешканців Брюннліцу Марселя Ґольдберґа власною персоною.
Але були й приємніші несподіванки. Наприклад, Польдек Пфефферберґ, якого випадково пропустили, а Ґольдберґ не вписав без діамантів, дав зрозуміти, що хоче добути горілки: може заплатити одягом чи хлібом. Добувши пляшку, він отримав дозвіл занести її до будівлі ординарців на Єрусалимській, де тоді чергував Шрайбер. Леопольд вручив Шрайберові пляшку і попросив його змусити Ґольдберґа записати його і Мілу.
— Шиндлер, — сказав Польдек, — і сам би нас записав, коли б не забув.
У Пфефферберґа не було сумнівів, що він зараз домовляється про своє життя.
— Авжеж! — погодився Шрайбер. — Вас туди треба обох!
Є якась загадка людської натури в тому, чому такі люди, як Шрайбер, не питали себе в подібні моменти: «Коли цю пару варто врятувати, то чим гірші інші?»
Коли прийшов час, Пфефферберґи опинилися серед тих, кого направляли до Шиндлера. Так само, на диво їм, і Гелена Гірш із сестрою, яку шалено бажала врятувати.
Чоловіків зі списку Шиндлера саджали у вагони на плашувській станції в неділю, п’ятнадцятого жовтня. Жінок мали відправляти ще за тиждень. Хоча цих вісімсот людей під час завантаження тримали окремо і заштовхували до товарних вагонів, призначених спеціально для працівників Шиндлера, в ешелоні ще були вагони, якими тисяча триста інших в’язнів їхали до Ґрьосс-Розену. Як видається, у декого ще жевріла надія на те, що вони якимсь чином проїдуть свою станцію і потраплять до табору Шиндлера; однак більшість були певні, що їх довезуть саме в призначене місце.
Люди були готові до повільного переїзду в Моравію, готові, що їх змушуватимуть увесь час сидіти у вагонах на станціях і розв’язках. Можливо, доведеться по півдня простоювати, чекаючи, поки проїде більш терміновий ешелон. Минулого тижня випав перший сніг, і буде холодно. На поїздку кожному в’язневі видали лише по триста грамів хліба, і на кожний вагон дали по одному відру води. Справляти природну потребу в’язні мусили в кутку вагона, а якщо було занадто тісно, то доводилося все робити під себе. Але в кінці, хай яка буде важка дорога, вони вийдуть біля установи Шиндлера. Триста жінок, які наступної неділі сядуть у ці вагони, будуть налаштовані так само бадьоро.
Інші в’язні помітили, що Ґольдберґ везе не більше речей, ніж будь-хто з них. Мабуть, хтось із його знайомих з-за меж Плашува зберігав його діаманти. Ті, хто й далі сподівався вплинути на нього заради порятунку дядька, брата чи сестри, дали йому достатньо місця, щоб зручно сидіти. Інші скоцюрбилися, підібгавши коліна до підборіддя. Долек Горовиць тримав шестирічного Ричарда на руках. Генрі Роснер намостив дев’ятирічному Олекові кубло з одягу на підлозі.
Їхали три дні. Іноді на станціях дихання замерзало на стінах інеєм. Повітря було мало, а те, що було, — крижане і смердюче. Нарешті потяг зупинився в сутінках непривітного осіннього вечора. Двері повідчиняли, і від пасажирів зажадали, щоб вони повискакували з вагонів, як ділки, що поспішають на важливу зустріч. Між в’язнів бігали есесівці, кричали, куди йти, і лаяли за неприємний запах.