Ця поїздка на тисячу миль тривала майже два дні. Коли двері відчинилися, був ранній ранок другого дня. То було депо Цвіттау. Пасажири вийшли, і їх повели ще сонним містом, яке немовби застигло в кінці тридцятих. Навіть графіті на стінах: «Не пустимо євреїв до Брюннліца!» — здавалося їм якимсь чудним, довоєнним. Вони жили в такому світі, де в них намагалися забрати право дихати. І міщани Цвіттау виглядали майже милими диваками, відмовляючи їм усього-на-всього в місці.
У п’яти чи шести кілометрах серед пагорбів вони пройшли залізничну станцію і досягли промислового селища Брюннліц. Попереду в ранковому промінні видніла масивна прибудова фабрики Гоффманів, перетворена на табір праці Брюннліц, з вишками, огорожею з дротом, а за брамою — фабрика і гуртожитки для в’язнів.
Вони увійшли у браму — і з двору вийшов Оскар у тірольському капелюсі.
Розділ 33
Новий табір, як і «Емалію», Оскар побудував власним коштом. За бюрократичною теорією, усі табори мали будуватися за рахунок господаря. Вважалося, що будь-який промисловець отримує достатній стимул у вигляді дешевої праці в’язнів, щоб витратити якісь невеликі гроші на дріт і дерево. По суті ж німецькі промисловці-фаворити, такі як Крупп і Фарбен, будували свої табори з матеріалів, наданих підприємствами СС, і руками численних працівників, яких їм також було надано. Оскар фаворитом не був, і йому нічого не дали. Він зміг добути кілька вагонів есесівського цементу в Боша за тією ціною, котру той назвав зниженою ціною чорного ринку. З того самого джерела він добув три тонни бензину і мазуту для використання на виробництві й для розвезення продукції. Трохи дроту для загорож він привіз із «Емалії».
Але від нього вимагалося поставити навколо голих приміщень прибудови Гоффманів електрифіковану огорожу, зробити нужники, бараки для варти з розрахунку на сотню есесівців, додати есесівські кабінети, шпиталь і кухні.
На додачу до цих витрат, штурмбанфюрер Гассебрьок уже заїжджав до нього з Ґрьосс-Розену на інспекцію і поїхав назад із коньяком, порцеляною і тим, що Оскар називав «ваговим чаєм». Гассебрьок також забрав із собою внесок за інспекцію і обов’язковий збір на «зимову допомогу», котрий здавався до Секції D; чек не видавався.
— У машині в нього було багато місця для такого, — згодом скаже Оскар.
Немає жодних сумнівів, що в жовтні 1944 року Гассебрьок уже чаклував над документами Брюннліцу.
Інспектори, прислані безпосередньо з Оранієнбурґа, також були задоволені. А якщо говорити про речі та обладнання DEF, багато з того ще не доправили; щоб довезти все, було потрібно двісті п’ятдесят товарних вагонів. Просто дивовижно, як у такій напруженій ситуації чиновники Східної залізниці зуміли, за правильної стимуляції, знайти таку кількість вагонів. Ну а найбільшим дивом було те, що сам Оскар, який вийшов у своєму веселому гірському капелюсі з промерзлого двору, на відміну від Круппа з Фарбеном та інших підприємців, які тримали єврейських рабів, не мав узагалі жодних серйозних промислових намірів; у його уяві взагалі не стояла колонка «продаж». Чотири роки тому він приїхав до Кракова, щоб розбагатіти, але тепер у нього геть не залишилося виробничих амбіцій.
У Брюннліці тепер була напружена промислова ситуація. Чимало з пресів, дрилів і верстатів ще не підвезли, треба було залити свіжі цементні підлоги, щоб вони витримали вагу машин. У прибудові й досі було повно застарілої машинерії Гоффманів. Навіть у такій ситуації, щойно у ворота ввійшли ці вісімсот буцімто кваліфікованих зброярів, Оскар став платити по сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, шість — за некваліфікованого. Так що на працю самих тільки чоловіків щотижня йшло, на сучасні гроші, майже чотирнадцять тисяч доларів США, а коли приїхали й жінки, то сума збільшилася до вісімнадцяти тисяч. Тож Оскар ішов на масштабне промислове божевілля, але радів з того, гордо нап’явши тірольський капелюх.
Змінились і деякі Оскарові прив’язаності. Пані Емілія Шиндлер приїхала з Цвіттау жити з ним у квартирі на першому поверсі. Брюннліц, на відміну від Кракова, був занадто близько, щоб виправдовувати їх окреме проживання. Для такої католички, як вона, питання стояло так: або офіційно оформити розрив, або знову почати жити разом. Схоже, між ними була щонайменше толерантність і глибока взаємна повага. На перший погляд вона здавалася зневаженою в шлюбі жінкою, яка не має виходу. Дехто з людей спочатку гадав, що ж вона подумає, коли зрозуміє, що тут насправді за фабрика, що за табір. Вони не знали, що Емілія теж обережно долучатиметься до допомоги, і то не через послух чоловікові, а з власного бажання.