— Де тато? — крикнула Мансі.
— На роботі, — сказав Олек. — Скоро прийде. Я йому цю картоплю зберіг.
— О Боже, — прошепотіла Мансі до невістки. — Оце так харчі в нього в руці.
Малий Ричард був відвертий.
— Мамушко, мамушко, мамушко! — закричав він. — Я так їсти хочу!
Але і він показав кілька картоплин. Це для тата, пояснив Ричард. Долек і скрипаль Роснер працювали в каменоломні.
Першим прийшов Генрі Роснер. Він теж став біля дроту і показав оголену руку.
— Татуювання! — гордо сказав він. Але дружина помітила, що він тремтить, водночас пітніючи й мерзнучи. У Плашуві йому було несолодко, але йому дозволялося відсиплятися в малярській після ночей, коли він грав Легара на віллі. Тут, в оркестрі, який інколи супроводжував колони до «душових», він грав геть не свою музику.
Коли прийшов Долек, Ричард підвів його до огорожі. Він бачив, як з-під вагона визирають охлялі, але гарні жінки. Найдужче Генрі боявся, що жінкам запропонують залишитись. Із синами в чоловічому таборі вони бути не зможуть. Вони зараз у найкращих обставинах, можливих в Аушвіці, — сидять під потягом, який точно поїде до вечора. Думка про сімейне єднання тут була ілюзією, але чоловіки в Біркенау боялися, що жінки будуть ладні за неї померти. Тож Долек і Генрі щосили бадьорилися, говорячи, як татусі в мирний час, які їдуть із синами на Балтику, відпускаючи своїх великих і малих дівчат до Карлсбада.
— Дбай про Нюсю! — вигукував Долек, нагадуючи дружині, що в неї є ще одна дитина, що сидить у неї над головою у вагоні.
Нарешті якась милосердна сирена пролунала над чоловічим табором. Чоловіки та хлопчики мали йти. Мансі й Реґіна вдерлися назад до вагона — і двері зачинилися. Вони сиділи тихо. Тепер уже ніщо їх не здивує.
Поїзд поїхав надвечір. Були звичайні розмови й гадки. Міла Пфефферберґ вважала, що їх везуть не просто до Шиндлера, половина жінок у вагонах не зможуть прожити й тижня. Вона й про себе думала, що доживає останні дні. У Люсі була скарлатина. Пані Дреснер, яку доглядала Данка, була змучена дизентерією і, здається, майже помирала.
Але у вагоні Нюсі Горовиць жінки бачили в дірку гори й сосни. Хтось із них тут бував у дитинстві, хтось вирізняв якісь конкретні гори навіть із підлоги, і це давало їм безпідставне відчуття свята. Вони трусили за плече дівчат, які сиділи посеред грязюки на підлозі, втупившись в одну точку.
— Майже приїхали! — обіцяли вони.
Але куди? Ще один фальшивий приїзд вони не переживуть.
На холодному світанку наступного дня їм наказали виходити. Десь у тумані сопів паровоз. На вагонах унизу висіли брудні бороди бурульок, повітря було колюче. Але то не було важке, задушливе повітря Аушвіцу. То була якась сільська станція. Вони пішли вперед, не відчуваючи ніг у черевиках, усі кашляли. Невдовзі вони побачили перед собою велику браму, а за нею здоровенну кам’яну споруду, з якої стирчали димарі, — просто близнючку такої самої споруди Аушвіцу. Коло брами чекали есесівці, поплескуючи в долоні, щоб зігрітися. Ці есесівці на вході, димарі — здавалося, триває все те саме, нікуди з цього кола не вирватися. За спиною Міли Пфефферберґ хтось заплакав:
— Нас везли-везли, а все одно скінчиться димарями…
— Ні, — сказала Міла. — Вони б часу не гаяли. Це можна було зробити і в Аушвіці.
А проте вона, як і Люся, до ладу не розуміла, звідки в неї цей оптимізм.
Наблизившись до брами, вони побачили серед есесівців пана Шиндлера. Його, високого, здоровенного, було видно здалеку. Потім стало можливим розгледіти його обличчя під тірольським капелюхом, який він віднедавна став носити, радіючи поверненню в рідні гори. Поряд стояв невисокий чорнявий офіцер СС. То був комендант Брюннліцу унтерштурмфюрер Ліпольд. Оскар уже виявив — невдовзі по це дізнаються й жінки, — що Ліпольд, на відміну від гарнізонних солдатів старого гарту, ще не до кінця зневірився в так званому «Остаточному розв’язанні». Однак, хоча він був шанованим представником штурмбанфюрера Гассебрьока і мав утілювати владу в цих місцях, наперед до лав жінок вийшов не він, а Оскар. Жінки не зводили з нього очей. Ось він вийшов з туману. Тільки деякі жінки всміхнулися. Міла Пфефферберґ, як і інші, хто стояв у тій колонні, згадує це як момент найглибшої, найвідданішої, невимовної вдячності. Через багато років одна з жінок, згадуючи той ранок, спробує описати свої почуття німецькому телебаченню: «Він був нам батьком, він був нам матір’ю, він був нашою єдиною вірою. Він ані разу нас не зрадив».
Тоді Оскар заговорив. Це була його чергова промова, сповнена райдужних обіцянок.