Згодом сталося таке. Штерн із Мєтеком Пемпером уранці 28 квітня 1945 року були в кабінеті Оскара. Того ранку всі в’язні, як потім виявилося, перебували у величезній небезпеці: їх усіх прирік на смерть штурмбанфюрер Гассебрьок. Оскар відзначав свій тридцять сьомий день народження, з цієї нагоди було вже відкорковано коньяк. А на його столі лежала телеграма з заводу, де збирали зброю, неподалік Брно. Там ішлося про те, що Оскарові корпуси для протитанкових мін не змогли пройти жодного випробування якості. Їх неточно відкалібрували, не загартували за правильної температури, так що вони всі потріскалися під час випробувань.
Оскар від тієї телеграми просто-таки прийшов в екстаз, передавав її Штернові з Пемпером, щоб і вони прочитали. Пемпер згадує, що тоді почув черговий неймовірний вислів Оскара:
— Кращого подарунка на день народження в мене ще не було. Тепер я знаю, що жодного бідолаху моя продукція не вбила!
Цей випадок говорить про два протилежні потяги Оскарової душі. Для такого промисловця, як Шиндлер, є щось божевільне в радості від того, що він нічого не виробляє. Але водночас це і спокійне шаленство німецького технократа, який, коли здався Відень, коли люди маршала Конєва вже обнялися з американцями на Ельбі, і далі вважає за самозрозуміле, що його зброярська фабрика на цих пагорбах ще має час налагодити роботу і витримувати належну дисципліну та рівень виробництва.
Але головне питання, яке виникає з огляду на цю «святкову» телеграму, — як же Оскар протримався весь цей час, усі ті сім місяців до дня свого народження?
Люди Брюннліцу пам’ятають цілу серію інспекцій і перевірок. Фабрикою гордовито крокували люди з Секції D зі списками в руках. Тоді приходили інженери з Інспекції з озброєння. Оскар завжди частував високих гостей обідом і вечерею, задобрював їх шинкою та коньяком. У Райху вже мало де можна було так смачно пригоститись, як у Шиндлера. В’язні коло верстатів, печей, пресів звертали увагу на те, що від інспекторів у формі пахне спиртним і що вони ходять цехами не дуже твердо. Усі шиндлерівські працівники в один голос переказують історію про якогось чиновника, котрий під час однієї з останніх за війну перевірок вихвалявся, що вже його Оскар точно не спокусить своєю товариськістю, обідом і випивкою. На сходах, які вели з гуртожитків униз до цехів, як говорить легенда, Оскар підставив йому підніжку, і чиновник покотився до самого низу, розбивши голову і зламавши ногу. Щоправда, ким саме був той міцний горішок із СС, в’язні Брюннліцу загалом не пам’ятають. Один з них каже, що то був Раш, шеф моравської поліції. Сам Оскар спогадів про цей випадок не залишив. Тож ця оповідка — з тих історій, які відображують уявлення людей про Оскара як божество, котре враховує все. І треба сказати, що у в’язнів було природне право поширювати такі легенди. Адже вони перебували під найбільшою загрозою. Коли б їх підвела легенда, вони заплатили б за це найтяжчу ціну.
Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша.
— Я написав виробникам, — казав Оскар інспекторам з озброєння. Він грав роль похмурого, прикро враженого підприємця, в якого може знизитися прибуток. Він звалював провину на нерівність підлоги, на поганих наглядачів-німців. Знову вів мову про «початкові труднощі», з чого мало випливати, що коли вже вони минуться, то фабрика тоннами постачатиме свою продукцію куди слід.
Біля верстатів, як і коло печей, усе виглядало нормально. Верстати видавалися ідеально налаштованими, але насправді відступали від норми на мікроміліметр. Більшість інспекторів, які тут бували, йшли з Оскарової фабрики не лише з коньяком і цигарками, а й із легким співчуттям цьому славному чоловікові, в якого такі непрості проблеми.
Штерн завжди стверджував, що врешті-решт Оскар закупив певну кількість ящиків із корпусами снарядів в інших чеських виробників і під час інспекцій видавав їх за свою продукцію. Про те саме свідчить і Пфефферберґ. У кожному разі, Брюннліц продовжував своє існування завдяки спритності рук Оскара.